Прощання з Бланка Роха

Балкон Бланка Роха виходив просто на широкий плац, якому за останні два місяці довелося побачити стільки, що кількома десятками озброєних людей його вже навряд чи можна було здивувати, проте цього вечора видовище, що відкривалося перед Ерлом, усе ж викликало в ньому те рідкісне почуття задоволення, яке він зазвичай старанно приховував за звичною насмішкуватістю. Унизу, серед нерівних рядів, стояло майже п’ять сотень людей: колишні бійці Вейги, залишки різних загонів, мародери, найманці та ті, хто ще зовсім недавно називав себе вільними людьми, поки голод і страх не пояснили їм просту істину: свобода без даху над головою, запасу їжі та впевненості в тому, що ти доживеш до наступного ранку, має вельми сумнівну цінність.

Одні носили сіру форму нескорених, зняту з мертвих господарів Бланка Роха, інші були вдягнені в різноманітні куртки, бронежилети та шматки саморобної броні, а треті взагалі більше нагадували волоцюг, які випадково опинилися серед солдатів. Проте зброя була майже в кожного, і саме це перетворювало строкату та ще недавно безладну юрбу на силу, з якою вже не можна було не рахуватися.

Рейнхард стояв трохи осторонь, поклавши долоні на холодний кам’яний парапет, і мовчки спостерігав за людьми внизу.

Ерл зробив крок уперед і, дочекавшись, поки найближчі до балкона люди звернуть на нього увагу, промовив:

— Слухайте уважно. Завтра на світанку ми залишаємо Бланка Роха. Я розумію, що для багатьох із вас це місце стало першим справжнім притулком за довгий час, тому не збираюся робити вигляд, ніби ви з радістю кинете все, що тут отримали. Але рішення вже прийнято. Ми вирушаємо до Ейденхолда.

Спочатку в натовпі пролунав лише тихий гомін, проте за кілька секунд він став гучнішим, а потім із дальнього кінця плацу долинув різкий голос:

— А з якого це дідька ми взагалі повинні вас слухати? Ви з’явилися тут, забрали командування, а тепер просто вирішили, що всі мають піти за вами невідомо куди. Чому ми повинні погоджуватися з цим рішенням?

Гомін посилився, і майже відразу пролунали інші голоси.

— А де Язид? Куди він подівся?

— Він пішов на завдання й не повернувся!

— А де решта командирів? Чому вони всі кудись зникли?

— Наших людей відправляли разом із вами, а потім вони просто переставали повертатися! Що з ними сталося?

Шум стрімко наростав. Хтось протиснувся вперед, хтось почав нервово розмахувати зброєю, а кілька людей уже відкрито дивилися на Ерла з тією люттю, за якою зазвичай настає або бійка, або щось значно гірше. Ще кілька секунд — і плац міг перетворитися на криваву сутичку, після якої ніхто вже не згадав би ні про Ейденхолд, ні про завтрашній похід.

Ерл повільно повернув голову до Рейнхарда.

— Схоже, у нас виникли певні розбіжності, — сказав він із ледь помітною усмішкою. — Якщо ти маєш щось сказати, зараз, мабуть, найкращий момент.

Рейнхард нічого не відповів. Він лише відсторонив Ерла вбік і вийшов до краю балкона.

Шум поступово почав стихати, хоча Рейнхард навіть не підвищив голос. Навпаки, заговорив він спокійно, майже буденно, і саме ця спокійна манера змусила людей унизу замовкнути.

— Ви хочете знати, де ваші командири, і я вас розумію. Я також хотів би знати, де зараз перебувають багато людей, яких колись бачив поруч із собою. Але ми живемо у світі, де далеко не кожне питання отримує відповідь, і часом набагато важливіше запитати себе не про те, куди зникла людина, а про те, куди вона привела тих, хто їй довіряв.

Натовп притих.

— Ви говорите про своїх командирів так, наче вони були вашими рятівниками, наче саме вони повинні були привести вас до кращого життя. Але давайте на хвилину забудемо про слова й подивимося на те, що маємо насправді. Куди вони вас привели? Скільки ваших товаришів загинуло за останній рік? Скільки поселень ви втратили? Скільки разів ви прокидалися вранці, не знаючи, чи буде у вас сьогодні їжа, патрони або хоча б безпечне місце, де можна пережити ніч?

Рейнхард повільно обвів поглядом людей.

— Ваші командири привели вас сюди, і, якщо говорити чесно, це, мабуть, було найправильніше рішення за весь час їхнього командування. Бланка Роха дала вам стіни, дах і можливість хоча б ненадовго перестати тікати. Але далі вони вже нічого не могли вам дати.

У натовпі знову почали перешіптуватися.

— Один загін, потім другий, потім третій. Десятки командирів, кожен із яких вважає себе найрозумнішим, найсильнішим і найважливішим. Кожен тягне людей у свій бік, кожен приймає власні рішення, кожен вимагає, щоб його слухали. Але розрізнена армія не є армією, якою б великою вона не здавалася на перший погляд. Це просто натовп, який ще не зрозумів, що вже програв.

Із натовпу одразу долинув голос:

— А Ерл, виходить, зрозумів? Ти хочеш сказати, що саме він знає, як нас врятувати?

Рейнхард подивився на чоловіка, але відповідати одразу не поспішав.

— Ерл дає вам порядок, — нарешті сказав він. — Я можу дати вам знання. А разом ми можемо дати вам те, чого у вас ніколи не було: майбутнє.

Ерл, який стояв трохи позаду, ледь помітно усміхнувся, але нічого не сказав.

— Ви можете ненавидіти одне одного, можете не довіряти Ерлу, можете не довіряти мені, і, якщо відверто, мені байдуже, що саме ви про мене думаєте. Але є одна річ, яку вам доведеться зрозуміти, якщо ви хочете пережити наступні роки. Стіни Бланка Роха міцні, і вони справді можуть захистити вас від багатьох небезпек. Проте вони не здатні захистити вас від вас самих.

Тепер на плацу запанувала майже повна тиша.

— Тут п’ять сотень людей. П’ять сотень голодних, озброєних людей, замкнених в одному місці та розділених десятками старих образ, різними правилами й різними командирами. Рано чи пізно Бланка Роха перестала б бути для вас притулком. Вона стала б місцем, де ви почали б воювати одне з одним.