Відповідь

Зворотний шлях до бази Апостолів минув майже в цілковитій тиші.

Алістер ішов попереду, час від часу машинально торкаючись пальцями подряпини на щоці, яку залишила куля Дилана. Рана була неглибокою й уже майже перестала кровоточити, проте неприємне печіння щоразу нагадувало йому про те, наскільки мало потрібно було для того, щоб усе завершилося зовсім інакше, а він сам так і залишився лежати на підлозі старої друкарні, так і не дізнавшись відповідей на питання, які тепер не давали йому спокою.

Апостоли рухалися позаду, зберігаючи звичну мовчазну дисципліну, їх не хвилювало, чому їхній командир так довго залишався на верхньому поверсі, чому дезертир із загону Харріса загинув лише після того, як сам відкрив вогонь, або навіщо Алістер забрав із собою стару книгу, знайдену поруч із ним.

У рядах Апостолів узагалі не було прийнято ставити зайві запитання.

І що довше Алістер перебував серед них, то сильніше починав розуміти, наскільки саме це його дратує.

Коли попереду нарешті з’явилися ворота їхнього укриття, ніч уже остаточно опустилася на місто. Вартові впустили загін усередину без зайвих слів, і Алістер ледве встиг перетнути внутрішній двір, як назустріч йому вийшла Єва.

Вона майже відразу помітила подряпину на його щоці, проте спершу нічого не сказала про це й лише уважно подивилася на нього.

— Схоже, твоя прогулянка виявилася не такою вже й спокійною. То як усе минуло?

Алістер навіть не зупинився й продовжив іти в бік командного пункту.

— А хіба ти сама цього не знаєш?

Єва трохи підняла брову.

— Цікаво, що саме, на твою думку, я повинна знати?

— Тільки не починай, Єво. У мене вже складається враження, що в Апостолів навіть у стін цього міста є власні вуха, а кожен мій крок хтось обов’язково бачить раніше, ніж я сам встигаю його зробити.

Вона кілька секунд мовчала, а потім спокійно рушила слідом.

— І все ж мені цікаво, звідки в тебе з’явилися настільки дивні уявлення про наші стіни. Можливо, хтось встиг розповісти тобі щось цікаве, поки ти був далеко від бази?

Алістер ледь повернув голову.

— Можливо. Наприклад, людина, яку я щойно вбив.

Цього разу Єва подивилася на нього значно уважніше, і лише тоді її погляд опустився до предмета, який Алістер увесь цей час тримав у руці.

— А це що таке?

Алістер навіть не глянув на книгу.

— Трофей.

— Трофей? І заради цього трофея ти повернувся з подряпаною щокою та таким виглядом, ніби дорогою посварився з усім світом?

— Можливо, саме так воно й було.

Вони зайшли до командного пункту, де Алістер одразу попрямував до столу, кинув книгу на стільницю, а потім обернувся до Єви й вказав рукою на стілець навпроти.

— Сядь.

Єва застигла лише на мить, проте Алістер усе одно це помітив.

За весь час їхнього знайомства він жодного разу не бачив, щоб хтось розмовляв із нею подібним тоном. Її могли про щось попросити, могли спробувати переконати, могли висловити свою думку або навіть сперечатися з нею, але цього разу Алістер не пропонував і не радив.

Він наказував.

Єва повільно перевела погляд на стілець, потім знову подивилася на Алістера й усе ж сіла.

— Не впевнена, що з твого боку було особливо розумно звертатися до мене таким тоном, особливо після того, як ти щойно повернувся з завдання.

Алістер різко обернувся до неї.

— Тоді вбий мене.

Його голос пролунав так голосно, що навіть Апостол, який стояв біля дверей, мимоволі повернув голову в їхній бік.

Алістер важко видихнув, сперся долонями об стіл і кілька секунд дивився на Єву, намагаючись упоратися з роздратуванням, яке накопичувалося в ньому вже далеко не перший день.

— Давай, Єво, вперед. Ти ж можеш це зробити, чи не так? Ви всі тут, здається, можете робити все, що вам заманеться, а потім достатньо лише сказати, що так було наказано, і більше ніхто не ставитиме зайвих запитань.

Єва не змінилася в обличчі.

— Алістере…

— Мені набридли ці ігри.

Він підняв на неї погляд, і тепер у його голосі було вже не стільки роздратування, скільки втома.

— Мені набридли ваші таємниці, постійні недомовки, загадкові усмішки та відповіді, після яких у мене з’являється ще більше запитань, ніж було до того. Що довше я перебуваю серед Апостолів, то сильніше відчуваю, що всі навколо знають щось, чого не знаю я, і при цьому чомусь вважають, що мені достатньо просто виконувати накази й не цікавитися тим, що відбувається.

Єва деякий час мовчки дивилася на нього, а потім відповіла все тим самим спокійним голосом:

— Я розповім тобі все, що знаю, якщо саме цього ти хочеш почути.

Алістер коротко й недовірливо усміхнувся.

— Отак просто?

— Не зовсім просто. Спочатку тобі доведеться заспокоїтися, перестати кричати на всіх, хто опинився поруч, і хоча б на кілька хвилин згадати, що ти все ще здатен розмовляти з людьми, не намагаючись перетворити кожну розмову на допит.

Вона кивнула на крісло.

— Сядь, Алістере, і запитуй.

Він ще кілька секунд стояв нерухомо, після чого повільно випростався, провів долонею по обличчю й важко опустився в крісло, яке колись належало Джейкобу.

Єва деякий час спостерігала за ним, ніби намагалася зрозуміти, чи справді він готовий до розмови, а потім нарешті запитала:

— Отже, з чого ти хочеш почати?

Алістер одразу подивився їй у вічі.

— Де Грег?

Єва не відповіла.

— І що ви з ним зробили? — продовжив Алістер, не зводячи з неї погляду. — Я хочу знати, що сталося після того, як нас узяли в полон, тому що відтоді мені ніхто так і не пояснив, чому я залишився живим, а він зник.

Єва й далі мовчала, і це мовчання лише сильніше напружило Алістера.