Камінь у крові

За кілька років до того, як стіни септи перетворилися на почорнілі руїни, а її просторі подвір’я наповнилися лише луною колишньої величі, життя тут текло спокійно й розмірено, підкоряючись суворому розпорядку, який століттями майже не змінювався. Високі вежі здіймалися над околицями, немов кам’яні вартові, у довгих коридорах стиха перемовлялися Хранителі, учні поспішали між бібліотеками, лабораторіями та внутрішніми дворами, а в архівах, що займали верхні поверхи однієї з найстаріших веж, незмінно пахло старим пергаментом, пилом, засушеними травами й чорнилом.

Саме там Піп, іще зовсім юний прислужник, стояв на високій дерев’яній драбині, дбайливо розставляючи по полицях щойно переплетені праці Хранителя Вейлона, присвячені рослинам, що пережили Велику війну. Кожен том був важким, палітурку прикрашали тиснені сріблясті символи септи, а на корінцях рівним почерком було виведено ту саму назву, що відрізнялася лише номером тому. Піп діяв із притаманною йому ретельністю, вирівнюючи книги так, щоб між ними не залишалося ані найменшого проміжку, адже чудово знав, наскільки болісно Хранителі ставилися до порядку в архівах.

Тишу порушили кроки, що луною прокотилися кам’яною залою. Вони були неквапливими, але в них відчувалася напруга, і вже за мить до архіву увійшли двоє Хранителів. Попереду крокував Рейнхард — високий, спокійний і, як завжди, незворушний, а поруч із ним швидким кроком ішов Вейлор, обличчя якого виказувало погано приховане роздратування. Було очевидно, що їхня суперечка почалася задовго до того, як вони переступили поріг архіву.

— Я й досі вважаю це безрозсудством, — промовив Вейлон, навіть не намагаючись приховати невдоволення. — Спускатися в шахти без належного спорядження означає свідомо наражати людей на небезпеку. Ми не маємо жодного уявлення, що саме чекає Нескорених під землею, не знаємо складу нової породи й тим більше не можемо передбачити, як вона вплине на людський організм.

Рейнхард навіть не сповільнив кроку й лише байдуже ковзнув поглядом по книжкових полицях.

— Тобто ти пропонуєш мені повідомити Герцу, що ми відкладаємо розкопки доти, доки нарешті не наберемося сміливості спуститися вниз?

У голосі Вейлона прозвучало роздратування.

— Я пропоную спершу дослідити шахту, взяти зразки породи, провести необхідні дослідження, виготовити захисні костюми, якщо це знадобиться, а вже потім відправляти туди людей. Саме так і повинна працювати септа.

Рейнхард спокійно похитав головою.

— У нас немає на це часу.

Він зупинився біля великого столу, заваленого стародавніми сувоями, склав руки за спиною й продовжив тим самим безпристрасним голосом:

— Накази Герца не обговорюються й не відкладаються. Їх виконують одразу після того, як вони були віддані. Саме тому видобутком мінералів займатиметься загін Нескорених під командуванням Бенджаміна.

Вейлон важко зітхнув і втомлено потер перенісся, ніби вже наперед знав, що ця розмова ні до чого не приведе.

— Бенджамін служить у Нескорених менше року. Він талановитий командир, цього ніхто не заперечує, але подібні завдання доручають тим, хто вже встиг набратися досвіду. Відправляти його в невідомість зараз означає наражати на небезпеку не лише його самого, а й увесь загін.

— Саме тому він туди й вирушить, — спокійно відповів Рейнхард. — Такі завдання роблять людей легендами значно швидше за будь-які навчання. Якщо Бенджамін упорається, ця експедиція стане чудовим трампліном для його кар’єри, а Герц ніколи не забуває тих, хто виконує неможливе.

Він ненадовго замовк, після чого перевів погляд на Вейлона й додав:

— Що ж до звичайних найманців, то довірити їм таку роботу було б значно більшим ризиком. Навіть прапор Нескорених не здатен змусити кожного з них виконати наказ до кінця, якщо страх виявиться сильнішим за обов’язок.

Вейлон уже відкрив рота, збираючись заперечити, однак Рейнхард більше його не слухав. Його увагу привернув Піп, який усе ще стояв на драбині з черговою книгою в руках. Хранитель ледь помітно всміхнувся, поманив юнака пальцем, і в цій усмішці несподівано з’явилося майже батьківське тепло, що зовсім не поєднувалося з холодною розсудливістю, яку він щойно демонстрував.

— Піпе, — спокійно промовив він, коли той поспішно спустився вниз, — підготуй операційну. Незабаром привезуть нові тіла істот, і сьогодні на нас чекає чимало роботи. Їх потрібно буде препарувати, доки тканини ще не почали руйнуватися.

Юнак мовчки кивнув. Такі доручення давно перестали дивувати його, тож він лише обережно поклав книгу на стіл, коротко вклонився Хранителям і швидкою ходою залишив архів.

Вейлон ще кілька секунд мовчки дивився йому вслід, а тоді знову перевів важкий погляд на Рейнхарда.

— Це велика помилка, — тихо промовив він. — Колись ти й сам це зрозумієш.

Рейнхард лише ледь усміхнувся, ніби почув слова, які йому доводилося вислуховувати вже десятки разів.

— Не помиляються лише ті, хто нічого не робить.

Вейлон нічого не відповів. Лише роздратовано похитав головою, різко розвернувся й швидким кроком залишив архів, залишивши Рейнхарда наодинці серед безкінечних книжкових полиць, запаху старого пергаменту й тієї майже монастирської тиші, у якій нерідко народжувалися рішення, що згодом змінювали долі цілих народів. 
 

Минув деякий час, і коли Піп майже закінчив підготовку операційної, ретельно розставивши інструменти, замінивши простирадла на операційному столі та розклавши металеві таці саме в тому порядку, якому віддавав перевагу Рейнхард, важкі двері відчинилися, і до приміщення увійшли троє бійців Нескорених. Вони несли між собою масивне тіло, загорнуте в грубий брезент, і рухалися з помітним зусиллям, ніби навіть після смерті ця істота важила більше за будь-яку людину. Не промовивши ані слова, бійці обережно підняли тушу й із глухим металевим стуком поклали її на операційний стіл, після чого один із них коротко кивнув Піпові, і всі троє мовчки залишили приміщення, залишивши юнака наодинці з тим, що приховував брезент.