1

Раніше я ніскільки не вірив в чаклунство, магію і решту чарівних нісенітниць. Всі численні історії про потойбічні сили і паранормальні явища сприймав як несусвітнє марення людей, м'яко кажучи, надмірно вразливих і емоційних. Твердо вважав різномасте плем'я «чародіїв», «знахарів» і «ворожок» (яких останнім часом багацько розмножилося) спритними шарлатанами і обманщиками, безсовісними брехунами, які тільки тим і займаються, що виманюють гроші у своїх довірливих клієнтів. Загалом, я був звичайним розсудливим чоловіком, у якого і без того вистачало різних справ, щоб думати ще про всякі духи, відьом і іншу подібну казкову «живність».

Але дивовижна подія, що трапилася нещодавно зі мною, сильно похитнула мою впевненість в собі і примусила засумніватися в тих непорушних догмах, на яких я, як і багато інших нормальних людей, будував своє існування. Під враженням пережитого в ту незабутню ніч мені довелося багато чого переосмислити і багато над чим задуматися. І під час цих довгих роздумів я неодноразово задавався питанням: а чи дійсно ми єдині жителі цього світу? Чи немає у нас якихось невідомих і невидимих сусідів? Питання ці поки так і залишаються без відповідей, але вони постійно повертають мене до тих дивовижної події, які так сильно змінили мій світогляд.

А трапилася ця неймовірна історія кілька років тому, коли фірма, в якій я працював, послала мене у відрядження в невелике містечко на заході країни. Весь день я був дуже зайнятий і думав виключно про роботу. І лише коли густі осінні сутінки опустилися на місто, я несподівано зміркував, що мені абсолютно ніде спати. Містечко було невеликим, і в єдиному занепалому готелі вільних номерів за законом підлості не було. На вокзалі ночувати, а тим більше провести всю ніч просто неба мені, ясна річ, зовсім не хотілося. Заметавшись у пошуках виходу з ситуації, що створилася, я раптом пригадав, що десь в цих краях повинен жити мій колишній однокашник Михайло.

З Михасем ми разом вчилися в університеті в одній групі і були достатньо близькими друзями. Після закінчення школи наші шляхи розійшлися, і єдине, що я знав на той момент про нього, так це те, що мій старий приятель, здається, займається власним бізнесом і живе десь в передмісті, в дачному селищі. Оскільки це був єдиний вихід, я, скриплячи серцем, (відомо ж, непроханий гість – гірше за татарина), зловив таксі і попросив підвезти мене за адресом, який знайшовся в своєму записнику.

Попетлявши трохи по місту, ми достатньо швидко виїхали за його межі і скоро опинилися в мальовничому дачному селищі, загубленому в густому сосновому лісі. Оскільки я точно не знав, де живе мій товариш, таксист висадив мене на першій же автобусній зупинці і швидко зник з виду. Кутаючись в плащ (не дивлячись на сонячний безхмарний день, передостанній жовтневий вечір виявився на рідкість холодним і вітряним), я підійшов до немолодого неохайного чоловіка, який сидів на зупинці, і ввічливо запитав:

– Скажіть, будь ласка, а де знаходиться будинок Михайла Калакуна?

Чоловік якось дивно поглянув на мене і гугнявим тоном тихо поцікавився:

• А навіщо він вам?

Не встиг я і рота відкрити для відповіді, як він швидко заторохтів:

– Тільки нічого там не купуйте… Не слухайте, що він вам говоритиме… А краще взагалі не ходіть туди… Там проклятий будинок… Тільки біду на себе на кличете.

Я почав замерзати і не горів особливим бажанням вислуховувати одкровення напівп'яного старого, тому іронічно гмикнув у відповідь і повторив своє питання.  Чоловік знову окинув мене пильним поглядом своїх каламутних очей і з неприхованою жалістю в голосі пояснив:

– Спочатку ідіть прямо, потім наліво, побачите великий двоповерховий будинок з білої цеглини. У ньому і живе Михайло Калакун.

Подякувавши старому за допомогу, я поспішив у вказаному ним напрямку. Пройшовши метрів сто, повернув наліво і скоро побачив те, що шукав. За невисокою чавунною огорожею серед струнких ялинок знаходився особняк мого приятеля. Був він величезним, красивим, але якимсь… неживим. Не дивлячись на те, що нічна напівтемрява вже сповна володарювала над природою, в будинку ніде не було видно світла. Великі темні отвори численних вікон на тлі білосніжних стін виглядали, як мені тоді здалося, якось похмуро, я б навіть сказав зловісно.

Тільки підійшовши впритул до хвіртки, я випадково помітив невеликий тьмяно-червоний вогник в одному з вікон. Він виглядав так, немов за шибкою в кімнаті хтось жадібно курив сигарету великими затяжками. На жаль, ретельніше розгледіти я нічого не встиг, оскільки за якусь мить все просто зникло і вікно стало непроникно-чорним. «Напевно, видалося», – безтурботно подумав я і нетерпляче відкрив хвіртку.

Пролунало пронизливе осоружне скрипіння, на звук якого вискочила маленька кошлата дворняга і з диким виском закрутилася навколо мене, не даючи зробити і кроку. Злобний гавкіт настирливого песика привернув увагу мешканців будинку, і з темноти почулося сердите:

– Тузик, а ну, на місце! До кого ти знову причепився, негідник?!

Спалахнув кишеньковий ліхтарик, що миттєво засліпив мене. Прикриваючись рукою і жмурячи очі, я голосно вимовив:

– Вибачите, будь ласка, тут живе Михайло Калакун? Можу я його бачити?

– Так, тут, – почув я глухий жіночий голос. – Зараз я його покличу.

Промінь ліхтарика стрибнув убік, і неясна фігура жінки, з якою я розмовляв, зникла за рогом будинку. Я залишився в повній темноті, під наглядом розлюченої дворняги і відчував себе досить ніяково. Пройшло декілька секунд, і почулися важкі чоловічі кроки. Знову спалахнув ліхтарик, яскравий промінь ковзнув по моїй обличчі, і я почув здивований вигук: