Третя оповідка

Ввечері арештантів виводили на прогулянку у внутрішній дворик тюрми. Оскільки цей кам’яний мішок був занадто малим, щоб до нього запускати всіх в’язнів, наглядачі виводили людей групами по двадцять осіб.

Ув’язнені камери номер сімнадцять, подихавши свіжим повітрям упродовж десяти-п’ятнадцяти хвилин, повернулись та й взялися вмощуватись на свої місця, в очікуванні продовження оповідок, якими Мирон розважав їхні уми й серця.

– Я-а-а… закінчив на тому… - повільно, смакуючи слова, розпочав він, - що тринадцятилітній Оруньо поїхав до Живця, до свого ровесника, ерцгерцога Вільгельма фон Габсбурга. По тону двох останніх листів юнак відчув, що там, у маєтку, коїться щось не добре.

Замок знаходився в долині, оточеній лісами пологих Бескидів.

Орест був міською дитиною, побачив трохи світу, бо батько часами брав його з собою на виїзд у справах, які провадив, а це траплялося тоді, коли прислуга з поважних причин відпрошувалась; матері ж своєї Орест ніколи не знав, вона померла невдовзі після пологів… тож підлітка не вразив Живецький замок. Але йому припала до душі добротність, яка панувала тут, запопадливість перед будь-якими потребами членів цісарської родини. А відтак і їхніх гостей.

Чоловіки в цивільному завели Ореста до розкішної зали з височезними стелями очікувати Їх цісарсько-королівську високість. Вони чемно запропонували йому присісти на диван з білого дерева і червоного оксамиту, поруч поставили на блискучий паркет його валізи. До речі, згодом Оруньо помітив, що вміст саквояжів хтось перетрусив. Він розповів про це Вільгельмові кількома днями пізніше, на що той відповів: «Це через ворожість сербів охоронна служба підозрює кожного слов’янина, як можливого терориста».

По хвилині очікування до Ореста прибіг юний ерцгерцог і, не давши йому промовити ані словечка з церемоніального привітання, кинувся його обіймати. Потім зробив грубий голос і з напускною строгістю затупав ногами, копіюючи когось дуже смішного:

– Забудь!.. Годі буде!.. Ну-бо, годі вже!..

Це було смішно! Коли, відсміявшись, Орест все таки спробував виконати ритуал, юний ерцгерцог голосом, що переживав підліткову мутацію, вигукнув:

– Я це ненавиджу! Припини і пішли звідси!

– Якщо ви поглянете на світлини Вільгельма фон Габсбурга, - сказав Мирон, дивлячись у заґратоване віконце, - то побачите пана Ореста в юні роки: він був надзвичайно схожим на нього, ледь не близнюком. І хоча на дев’ять місяців молодшим, однак трохи вищим на зріст. От. І так він там у тому замку у нього замешкав.

Оруньо дістав з куферка подарунок – вишиванку, котру вишила одна з найкращих майстринь Галичини. Вільгельм відразу приклав її до себе.

– Твій розмір! А де та, що від мольфарки?

– Батько забрав, - на обличчя юнака повільно насувалась темна хмарка суму. - Він вважає, що у вишиванці якісь чари, що мене причарували і я тепер зачарований хлопчик. Зачарований в Україну.

Батько Вільгельма, ерцгерцог Стефан, як виявилось, покарав сина за його прив’язання до «селюхів», тобто до українців, залишивши самого в замку, тоді, як вся родина поїхала на море.

– Це жорстоко! - сказав Орест.

– Навіть священика з собою забрали, а мене тут залишили без щоденної Меси.

Вільгельм відвернувся, щоб приховати почуття. А потім радісно вигукнув:

– Ходімо! У нас будуть чудові пригоди! - він схопив саквояж товариша і швидко рушив вперед. - За мною!

Юнаки проминули довжелезний коридор, вздовж якого їм відкривались одна за одною розкішні безлюдні зали і, нарешті, опинились в крилі замку, яке призначалось для гостей.

– Вибирай опочивальню, усі вільні! - сказав Вільгельм, його настрій вже покращився. Перед ними в яскраво освітленому холі постало кілька двостулкових дверей. - Я б на твоєму місці вибрав оцю кімнатчину: звідти можна непомітно вислизнути через вікно.

– Давай! Обираю її!

Вони увійшли. Це була палата з безліччю настінних світильників, невеличких скульптур. Між двох вікон стояла шафа у вигляді фортеці з різьбленими баштами, коло неї – ширма для переодягання, і розкішне ліжко, довкола якого зі стелі до підлоги спадали важкі штори з бахромою та китицями на шнурках.

Юнаки кинули саквояжі біля шафи і з підскоком помчали до трапезної.

– У Габсбургів трапеза завжди була з вином, навіть малим дітям давали вино, - сказав Мирон. - Однак я не буду розповідати які наїдки і напитки вони вживали, бо я там не був і не бачив, а те, що чув від пана Ореста – не повторю, бо назв таких ніколи не чув, не знав, а що знав, те вже позабував. Але добре запам’ятав, що того ж таки вечора вони удвох втекли із замку через вікно в Орестовій кімнаті і попрямували в парк, а з нього – прямісінько в ліс.

Перед тим Вільгельм вбрав на голову капелюх, прикрашений галунами і орлиним пером.

– Я цю крисаню зробив собі сам зі звичайного капелюха! - він вже мав на собі вишиванку, яку йому подарував Орест, поверх неї – гуцульський кептар.

– А кептарик де взяв?

– У Вевеки купив! - він взявся наряджати Ореста у свій скаутський костюм: сорочку кольору хакі, такі ж шорти зі шкіряним поясом, темно-червону хустину на шию і брунатний крислатий капелюх. - Пам’ятаєш того старого гуцула, котрий був опришком?

– Ага!

– Він не хотів продати кептар, але я випросив і дав йому добрячі гроші! То він потім грошей не хотів брати! Я їх йому ледве в руку запхав! - у цих кількох словах, сказаних з азартом, виявлялась вся суть його характеру: шляхетність вчинків, аристократизм, прагнення пригод і глибокий подив, коли хтось не поділяв його пристрасних захоплень, з яких одним з найважливіших була Україна!

У вечірніх сутінках підлітки зістрибнули з вікна, крадькома по одному перебігли від стіни замку до найближчого дерева і, присівши за ним, стали вичікувати.

– Ніби тихо, - прошепотів Вільгельм.

Вони визирнули, уважно роздивляючись довкола, і знову сховались.