Друга оповідка

– Послухайте-но, - сказав священник до оповідача і з зусиллям встав із лави. Він був огрядний і, коли хотів висловитися, то чомусь завжди підводився. - Я читав біографію Вільгельма Габсбурга, народився він в Італії на березі моря і до Живця їх родина переїхала коли йому було вже… вже був підлітком!

– Так, отче. Але замок у Живці вони успадкували раніше, коли ерцгерцог був ще немовлям. А, полюбляючи мандрувати, вочевидь, відвідували Галичину, робили у палаці перебудови, ремонти і тут же ж найняли собі няньку-українку, котра й посіяла у серці малого Вільгельма любов до нашого народу.

– Він пише, же в 14 років інкогніто відвідав Ворохту, а звідти махнув у Жаб’є, де замешкав у багатого ґазди, котрий ні слухом, ні духом не відав, хто в нього поселився.

– Оце вже побрехенька Вільгельма: він не хотів в мемуарах виявляти особу Бартоша, себто не Бартоша, а… зараз розповім.

Священник раптово замовк і замислився. Його звали отець Аполлінарій і, хоч він постійно був критично налаштований до того, хто би що не розповідав, однак у камері всі ставилися до нього з великою повагою.

Відтак Мирон продовжив свою оповідь, тобто не свою, а ту, яку чув від пана Ореста.

З тих пір між дітьми почалось листування. Листувались німецькою, в той час Вільгельм ще не вмів писати українською. Більшість листів Орест отримував з узбережжя Адріатики, часом з Марокко, Греції, або й з Польщі, з Живця. Вони описували одне одному свої враження від пригодницьких романів, розповідали про події, які їх вразили. Вільгельм писав про море, кораблі, про мандри в інші країни. Орест – про гори, гуцулів і Шерлока Холмса. Він захопився творами Конан Дойля, і читав їх один за одним. За якийсь час їхня переписка почала перетворюватись у форму роздумів про сенс життя, про лицарство, вірність, дружбу.

Якось посеред літа, коли Орестові сповнилось тринадцять, він отримав від Вільгельма лист із запрошенням відвідати його у їхньому родинному замку в Живці. Щось у тоні листа дивувало й насторожувало. Він, з дозволу батька, чемно погодився на запрошення і відписав, запитуючи, чи у нього все гаразд? Відповідь прибула за кілька днів перед тим, як Оруньо мав вирушати до Живця і, попри листовне запевнення, що все добре, підозра, що щось не так посилилась.

Пан Ярослав проінструктував сина, як він має вітатися і в цілому поводитися з ерцгерцогом, – там була ціла верениця процедур. Малий все ретельно засвоїв і у супроводі присланих по нього двох достойників, вбраних у цивільне, рушив до залізничного двірця. Батько відклав свої невідкладні справи, провів і посадив сина у потяг. Орест помахав татусеві у віконечко і потяг помчав його до так званого «нового замку» у Живці.

Мирон замовк, бо в тюремному коридорі хтось почав кричати.

– Не зважай!

– Давай, продовжуй!

Почулись звуки побиття, лайка, бухкання залізних дверей.

– Може це когось із наших? - тихо сказав Мирон.

– Наші сидять з тамтого боку. Це у кримінальників!

Мирон ще якусь мить прислухався, а далі продовжив:

– Там у Живці, до речі, існує два замки: один середньовічний, так званий «старий» і другий – «новий», де замешкали Габсбурги.

– Цікаво, цікаво, дуже цікаво, але нащо воно нам? - басом прогудів Охрім. Він не любив панство, всілякі манери, за́мки. Він любив прості речі – поле, хліб, худобу.

– Для загального розвитку і коротання часу, - відповів Мирон. - Тобі скільки дали?

– Мені щойно розстріл замінили довічним, - гордовито заявив він.

– То, може, ти мав би просто замовкнути і слухати?

Запала тиша. Здоровило Охрім був безсумнівним авторитетом, нікому навіть на думку не спадало тягатися з ним, а тут – худий Мирон так висловився супроти важковаговика.

– Я замовкну, - повільно відповів Охрім, теж дивуючись сміливості Мирона. - Але спершу ти… розкажи нам правду за що сидиш?

– Гаразд. Про Ореста потім продовжу, якщо будуть бажаючі слухати.

– Та будуть, будуть! - залунали голоси.

– А зараз про себе…

Мирон ніколи не розповідав деталей своєї справи, лише статтю. Відтак, знаючи, що в камері всі свої, українці, сидять вже по кілька років, а стукач доносить лише те, що хлопці йому дозволяють, – поринув у спогади, не хвилюючись про наслідки. Щоправда, імена спільників все одно змінив.

Того дня вранці ще брались заморозки, але день обіцяв бути сонячним.

Я одягнувся так, як мене вчили, як навчив пан Орест, – непримітно. Але, звичайно ж, хвилювався. Насамперед тим, що мій внутрішній стан може привертати увагу. Я якось помітив, що іноді маю в собі щось таке, що притягує стороннє око. Тому… тому вирішив, крокуючи вулицею, просто щось безтурботно наспівувати. Не вголос, про себе. І я тихо замугикав: «О, гарна крале, бездушна ляле, тра-ля-ля-ля і таке інше…». І з’являвся безтурботний стан. Ненадовго. Та все ж. Інколи навіть забувалось, куди я прямую. «Бездушна ляля», часом перетворювалась на «безбожну», але то дрібнота…

Все ніби йшло за планом. В кінці вулиці я мав повернути праворуч, хоч міг раніше, але… Одне з правил: коли все ретельно обдумано заздалегідь – нічого не змінюй при виконанні. Для імпровізації залишалось місце, однак це мало бути виправдано неможливістю дотримуватись плану. І головне, звичайно ж, – виконати завдання!

У центрі міста поліція часто робила рейди, а я при собі вже дещо мав. Тому мусів обходити окраїнами.

«Кожен, хто виймає меч, від меча й загине», - це істина, проголошена нашим Божественним Спасителем. Але… я це робив не для себе, майна його не жадав, життя його не потребував. А от він – відбирав життя. Наші життя. Віддавав накази мордувати.

Мирон поглянув на отця Аполлінарія. Той мовчки слухав, перебираючи вузлики на довгій нитці, котра слугувала йому вервицею.

«Гаразд, далі», - подумав Мирон і продовжив.

Нишком роззираючись довкола, я повторював собі наказ пана Ореста: «Зберігай внутрішню мовчанку». І, прикладаючи зусиль, подумки повертався до легковажної пісеньки.