Перша оповідка

Якщо ми своїх Героїв не перетворимо в Легенди,

то вороги перетворять їх в Антигероїв.

Пан Орест.

ОПОВІДКА ПЕРША

В’язні камери номер сімнадцять дивилися у заґратоване віконце, де панував кращий, вільний світ, а Мирон, як провідник у той світ, розпочав свою оповідку, оповідку, яку почув від пана Ореста.

– Потяг мчав поміж зелених гір, котрі називались Карпати…

– Овва! Та ми знаємо, що Карпати! - хтось із молодих, нетерплячих перебив Мирона.

– Ану, не перебивай! - піднялися голоси.

– Ти кудись поспішаєш?

– Сидиш? То слухай! Буде чим думку розважити!

Мирон попередив:

– Якщо хтось ще раз переб’є… сам буде розповідати!

– Та, Мироне, не звертай увагу!

– Тиша!

Потяг мчав поміж зелених гір, котрі називались Карпати. Скрізь в газетах тільки й писали, що про право націй на самовизначення, і батько Ореста, пан Ярослав, адвокат з ім’ям на всю Австро-Угорщину, розумів, що це право буде на руку лише шляхетським націям, котрі відразу ж розпочнуть гнобити селянські нації: угорці – словаків, італійці – хорватів, поляки – українців. Тому він, українець, їхав на зустріч з людиною, котра у сеймі могла переконати більшість внести правки до майбутнього закону і убезпечити реальні права народів бути володарями на своїй, Богом даній землі.

– Ти до котрої партії належиш? - з підозрою запитав хтось із арештантів.

– До жодної, - відповів Мирон.

– Та, тихо! Дай послухати! - решта в’язнів стали зацитькувати того, хто перебив.

– Ще раз! - попередив Мирон.

– Не звертай увагу!

– Продовжуй!

Мирон продовжив.

Оруньо. Дід і баба називали його Оруньо.

Малий Оруньо був щасливий, що їхня служниця захворіла і батько змушений був узяти його з собою у подорож. Цілу дорогу він дивився у вікно, намагаючись нічим не перешкоджати батькові, котрий сидів навпроти, розклавши на столику папери зі своєї шкіряної течки. Він читав газети, робив помітки і щось записував – то там, то там.

Через прохід за два пасажирських відсіки від них сидів хлопчик приблизно такого ж віку, як Орест. Коли вони з татусем сідали до вагону, хлопчик уже був на своєму місці. Навпроти нього сидів спортивного типу молодий мужчина: гарний, ретельно виголений і акуратно підстрижений. Він з великою повагою ставився до дитини, ходив для нього до сусіднього вагону, де знаходився ресторан. Спершу по булочку з маслом і креманкою джему, потім по сік, згодом вони обидва пішли обідати, підійшовши до Орестового батька і попрохавши його німецькою мовою:

– Чи не були б ви настільки люб’язні, щоб приглянути за нашими валізами, доки ми обідатимемо в ресторації?

На це пан Ярослав ввічливо відповів:

– Так, так, не турбуйтесь, ми з сином доглянемо ваші валізи.

Вони, як виявилось згодом, їхали до Ворохти. Орест з батьком також їхали туди, але…

Десь за дві години перед Ворохтою на якійсь станції до вагону увійшло двоє жандармів. Вони попросили усіх присутніх приготувати документи для перевірки. Коли пасажири дістали папери, вони рушили проходом. Тих, хто простягав квитки, вони ввічливо, зі стриманою дратівливістю просили показувати паспорти.

Орест помітив, що хлопчик навпроти нього заліз під сидіння, а мужчина зверху поставив валізи, кинувши на них плащ і звісивши його так, щоб дитину зовсім не було видно.

Коли підійшла перевірка, мужчина простягнув паспорт і квиток.

– Прямуєте до… Ворохти? - перший жандарм вивчав документи і запитував, другий слідкував за реакцією людини, котрій ставили запитання.

– Так.

– З якою метою подорожуєте?

– На відпочинок: гори, цілюще повітря!.. - всміхаючись, відповів чоловік.

Другий жандарм, дивлячись на мужчину, показав своєму колезі фотографію.

– Щось не так? - на обличчі пасажира попри посмішку з’явилось занепокоєння.

– Щасливої дороги, - жандарм повернув документи і вони обидва рушили далі.

– Схожий, - прошепотів один до другого по-польськи.

– Може дитина десь сховалась?

– Де?.. Туалети перевірили.

– Добре. Але його слід запам’ятати.

Жандарми оглянули документи ще у двох людей, тоді підійшли до Ореста і його батька.

– Це ви? - жандарм раптом з глибокою повагою звернувся до Ореста.

Орест почав здогадуватись, що поліціанти шукають того хлопчика, котрий заховався під сидінням.

– Я, - відповів малий, поглянувши на мужчину за два відсіки від себе. Той поглядом і легким кивком голови прохав не відкривати його таємницю.

– В чому справа? - втрутився батько, простягаючи паспорт. Йому не сподобалось те, що роздивляються його сина.

Жандарми взяли паспорт, довго перечитували його.

– Це ваш син? - запитали вони, показуючи на Ореста.

– Так, звичайно. В чому справа, можете пояснити?.. Я адвокат.

– Не можемо. Це державна таємниця.

– Ось ваші документи. Щасливої дороги.

– То ви з жандармерії, чи з таємної служби? - прискіпливо поглянув на них пан Ярослав.

– Нехай ваше запитання залишиться поки що без відповіді, - з холодною ввічливістю відповів жандарм і вони рушили далі.

– Що це було? - здивовано запитав батько.

Малий знизив плечима, а коли жандарми вийшли з вагону, він торкнув батька рукою і вказав на хлопчика, котрий вилазив з-під сидіння. Пан Ярослав озирнувся.

Він також, як і Орест, був білявий з блакитними очима. Мужчина, котрий його супроводжував, підвівся, підійшов до Орестового батька і німецькою мовою подякував йому за те, що той не відкрив їхній секрет. Пан Ярослав відповів, що він нічого не помітив, тому дякувати потрібно не йому. А ось Орест, – він бачив, як хлопчик ховався.

Тоді мужчина запитав дозволу почастувати Ореста морозивом, на що батько, всміхнувшись, відповів: