*13*

Ніч видалась неочікувано похмурою. Ясне удень небо під вечір затягнуло хмарами і, коли останні мляві проблиски сонця сховались за горизонтом, вулиці поринули у суцільну темінь. Здійнявся вітер. В купі із підвищеною вологістю він боляче вдаряв по відкритих частинах тіла, проганяючи всіх з дороги і звільняючи собі простір для подальших маневрів. Темно-синя пелена затягнула усе навколо. Неймовірні пейзажі так і жадали бути зафільмованими на плівку чи бодай лишити відбиток на полотні вмілого художника. Натомість мешканці містечка не розділяли подібної естетики природи, тому надовго назовні не лишилися, поховавшись по домівках.

Ставало все темніше. Вдарив дощ. Не розлетівся міріадою нечутних краплинок, сприскуючи спраглу землю, а вдарив, ніби незадоволена господиня хлестонула мокрою ганчіркою по обличчі служанку, що провинилася, ніби мачуха, що вчергове зривала гнів на Попелюшці за власні ж гріхи. «Агов, вельмишановний дощ, хіба ж я винна, що Вас давно не було? Хіба ж в моїх силах напувати живильним нектаром рослини, коли пекельне сонце висмоктує його з мене повсякчас, осушуючи і без того задерев’янілий ґрунт? Не лайся, любий дощ! Прошу тебе, будь милостивим! Дозволь ввібрати твою вологу, не жени її вниз вулицями до канави, лиши благословенні калюжі на зморщеній землі, нехай розпушить її воля твоя, о любий дощ!» – так нила земля, здавалось, мої вуха це чули. Певно, матуся-прародителька була неймовірно переконливою у своїх молитвах, оскільки, вже за мить, важезні каплі перестали бити твердий ґрунт на городах і міцний асфальт доріг, здіймаючи клубки пилу і відправляючи його у вічний танець із несамовитим вітром, рознервована стихія зменшила обороти своєї ненависті, змінивши артилерійський обстріл помірним тріпотінням крапель об дороги, дахи, сади.

Мить тотальної непогоди тривала вічність. За кілька хвиль циклон устиг наробити лиха. Певно, вітрюган порвав лінію електропередач, оскільки, і без того несправно-блимаючий вуличний ліхтар, загорівся востаннє і, після кількох потріскувань, зовсім потух. Єдине джерело світла, що проникало в кімнату через незашторене вікно, зникло. Темрява поглинула все своїми щупальцями. На секунду майнуло зарево, забігали тіні і знову все зникло. Вдалині розгорнувся гуркіт грому. Ніби важезний товарняк зійшов із рейок. У шибку вдаряли краплі: «Пусти! Пусти! Пусти! Пусти!», скрипом стукала гілка абрикосового дерева. Скільки йому було років, хтозна, та не менше сотні здавалось мені. Воно було таким високим, що на рівні першого поверху будинку, окрім стовбура, навіть і видно нічого не було, натомість крона застлала увесь краєвид із вікна моєї кімнати. Особливо чарівною вона була напровесні. От і сьогодні удень радувала око блідо-рожевими квітками, а зараз, у грозу, намагалась увірватися всередину, жалісливо царапаючи скло: «Прошу, прихисти. Воно ж мене зіпсує! Мої чарівні пасма ніжного квіту облетять усі до одного під тиском невблаганних мстивих крапель. Хто ж тоді милуватиметься мною? Що ж тоді буде із моїми плодами?» Бідолашна віковічна рослина, якби в моїх силах було допомогти, та що я можу вдіяти.

Як довго довелось лежати із заплющеними очима, слухаючи мелодію грози? То був неначе транс, перехідний стан між уявним і реальним. Здалеку долинав цокіт годинника. Аж ось метроном збився на куранти. Північ. Один удар. Другий. Третій… Котру ніч поспіль мені снився один і той же сон: тоненька вулиця, вимощена каменем, житлові будинки, виконані у період класицизму, стилізовані підвальні кафе. Пройти трохи далі – наштовхуюсь на маленький продуктовий магазин, що дисонує на фоні атмосферної величі своїм строкатим виглядом. А навпроти – напіврозвалена порожня споруда, де велична класика спотворена похабною реставрацією соціального реалізму, що не прослужив і півстоліття, повернувши будівлю до аварійного стану. Звертаю вліво. Вузенька, не більше п’ятдесяти метрів вуличка, що формує собою основу трикутника, виконавши додаткове з’єднання ширших сестер, котрі за кількасот метрів угору і без того сплетуться воєдино, поєднавшись на площі. Але чекайте. Ця крихітка на секунду вириває із естетичності середовища, сміливо зводячи перед очима шедевр сучасної архітектури – скляну композицію складної геометричної фігури, що має в собі із двацяток поверхів. На диво, споруда не лише не вибивається із загальної композиції будівель, а, навіть, доповнює її, розбавляючи нудну монотонність. Ніби екстравагантний пояс, що скрашає офіційний костюм, додаючи шарму образу загалом. Минаю будинок, минаю вуличку, звертаю направо, кілька хвилин угору і… Широкий простір. Настільки широкий, що небо, здається, висить так низько – рукою подати. На площі людно. Воно й не дивно – серце міста. Живе. Б’ється. В ньому пульсує життя. Так. Ви розумієте. Кожен, хто хоч раз там був розуміє. Це Софійська площа. Ось і дзвіниця собору, а там далі – Михайлівський Золотоверхий. Хочеться розкинути руки, дивитись у небо і крутитись, крутитись, поки з-за хмар не випливе сонце і не ковзне промінчиком по обличчі.

Морщуся. Прокидаюсь. Дивлюсь у вікно. Сонце, виглядаючи з-за сором’язливого білого пушка хмарки, теплим пальцем торкнуло носа, по-дитячому засміялось і юркнуло за свого пухнастого захисника. Підхожу до вікна і прочиняю його. Кімнату наповнює свіжий запах ранку, задуває і лоскоче тіло легкий вітерець. З гілочок абрикоси скапують прозорі краплинки. Суцвіття вціліли, будуть цього літа плоди.