Ι. Повітря

Ніщо не підсилює любов так, як непереборні перешкоди.

(Лопе де Вега)

28 червня 1838 року принцеса Вікторія, дочка Едуарда Августа, герцога Кентського, четвертого сина короля Георга III, Божою волею зійшла на престол Англії. Покладання корони на її голову, як багато хто гадав, започаткувало  епоху прогресу і просвітництва, а  заразом перекреслило все те, що я знав про навколишній світ, створений Всемогутнім Господом. Цей день змусив мене сумніватися буквально в усьому, що мені з дитинства втлумачували побожні батьки та суспільство.

Саме 28 червня у будинку моєї любої тітоньки, баронеси Вістлер (зазначу, затятої роялістки), десятеро людей підняли доверху наповнені келихи і виголосили заздоровну промову на честь Її Величності. Луїза Вістлер сиділа на чолі святкового столу, бадьора і осаниста у свої... втім, не казатиму, скільки років. У сукні з темно-зеленого атласу з пишним пір'ям на голові і підрум'яненими запалими щоками виглядала вона значно молодшою за свій справжній вік. Баронеса поблажливо посміхалася маленькому і згорбленому містеру Донавану, власнику прибуткової судноплавної компанії. По його ліву руку розташувалася давня подруга тітоньки, адміральська вдова місіс Блейк. А на протилежному боці сидів син великого промисловця з Брістоля, Ізавель Крафт.

Це був молодий чоловік одного зі мною віку та комплекції, підтягнутий, з тонкими рисами обличчя, які анітрохи не обтяжували широкі, чорного оксамиту брови над темними, наче вдавленими всередину очима. Ніс його був прямим, підборіддя – гладко поголеним. Темне волосся, розчесане на рівний прямий проділ, спускалося до плечей. Вся манера триматися видавала в ньому особу стриману, трохи педантичну, яка звикла говорити по суті справи і не витрачати слів намарно. Але незважаючи на видиму врівноваженість і  байдужий погляд, мені здалося, що за щільно стиснутими губами містер Крафт ховав  душевний неспокій. Одягнений він був за останньою лондонською модою, але одяг так органічно поєднувався з його зовнішністю, що назвати його франтом, мабуть, нікому б і на думку не спало. Таким чином, не зважаючи ні на які незначні недоліки, які, до речі, більшість жінок часто вписують у довгий список чоловічих достоїнств, Ізавель Крафт був дуже привабливим молодиком.

Через одне місце від нього, все ще тримаючи у руці трохи надпитий келих і не наважуючись поставити його на стіл, сиділа місіс Оук. Це була жінка непримітної зовнішності. Я ніби пригадував, що зустрічався з нею раніше, років так дев'ять-десять тому, можливо, на Різдво, і знову-таки в будинку тітки Луїзи, але її  невиразні риси згладились у моїй пам'яті. Хіба що залишилося непевне відчуття того, що проминулі роки не пожаліли її та змінили до невпізнання. Певний час мій мозок напружено намагався воскресити її колишній образ, але безуспішно!

Зібране на потилиці посивіле волосся місіс Оук виставляло на показ широке намисто із білих індійських перлів. Та на противагу глибоким зморшкам, що виглядали з-під дорогої прикраси, чоло дами залишилося гладеньким, і лише між тонких, округлої форми брів пролягала глибока мімічна борозна. З-під набряклих повік її вицвілі оливкові очі дивилися суворо. Але мова навіть не про неї, бо між місіс Оук і містером Крафтом затесалася ще одна особа, про яку, власне, й йтиметься.

Її звали Роуз. Точніше, Роуз Ліліан Оук. Вона доводилася дочкою вищезгаданій місіс Елізабет Оук і  була несхожою на неї так, як тільки може бути несхожим  весняний первоцвіт на помарнілу, відцвілу жоржину. На міс Оук була вишукана сукня кольору слонової кістки, що вигідно відтіняла її нічим не прикриті алебастрові плечі, через що ті сяяли ще більшою білизною. Скромний ліф прикрашала камея із зображенням давньоримської Юнони, на чиєму плечі сидів білий голуб. Робота, безперечно, майстерна. Але як же блякла краса античної богині  у порівнянні із чарівністю цієї дівчини! Міс Роуз Оук було не більше вісімнадцяти, і вона вражала своєю красою! Її синяво-чорні локони спадали на плечі, підкреслюючи красу довгої, лебединої шиї. Точене підборіддя було трохи скинуте вгору, а довгі вії опущені, але рівно настільки, щоб не приховувати блиску темних карих очей.

Що то були за очі! Міс Оук мала очі лісової сарни, великі і манливі. Враження того, що вона навмисне прикриває їх повіками, добре розуміючи, яку нескінченну та повну владу вони мають над чоловіками, ні на мить не полишало мене. І цей її жест здавався сповненим поблажливого співчуття до всього чоловічого роду! Якщо історія про давньогрецького скульптора Пігмаліона, який вирізав з каменю статую обожнюваної ним Афродіти, раптом виявилася б правдивою, я ані секунди не сумнівався б: переді мною та сама, оспівана французом Руссо, ожила Галатея! Але що б я не говорив про міс Роуз, мої слова не здатні передати і тисячної частки того захоплення, яке я відчував, дивлячись на неї. Навіть через шість років після того вечора я згадую його з благоговійним трепетом, що оселився в моєму серці назавжди відтоді, як я побачив цю дівчину вперше.

Навмисне нічого не розповідатиму про всіх інших гостей, що зібралися тоді у великій обідній залі, аби підняти перший келих за нового монарха, тому що всі ці особи надзвичайно ординарні і ніяк не стосуються моєї розповіді. Вони ніколи не відігравали в моєму житті жодної ролі, і, думаю, ніколи нічого не означатимуть для мого майбутнього. Чи повірите ви мені, але нікого з них я до пуття і не бачив! Юна міс Оук заволоділа моєю увагою цілком і повністю, змушуючи серце калатати в грудях. Тож я докладав усіх зусиль задля того, аби мої до непристойності зацікавлені погляди жодним чином не образили її скромності, змушуючи почуватися незручно.

На щастя чи на жаль, мої погляди її не хвилювали. Вона виглядала дещо відчужено, і не сказала за вечерею ні слова, не бажаючи брати участь в обговоренні політики і амбіцій прем'єр-міністра Мелборна, які незрівнянно виросли останнім часом. Роуз Ліліан усміхнулася тільки раз, піднявши куточки коралових губ, коли мова зайшла про молоду королеву Вікторію, і те, як мені здалося, зробила це з міркувань пристойності, щоб її небажання вникати в розмову не здалося присутнім безтактним.