25. Оксана.

    Вітер над Дніпром пахне крижаною свіжістю, талим снігом і тією особливою, гострою свободою, яка буває тільки напровесні. Я стою на дерев'яному пірсі нашої заміської резиденції, сховавши руки в кишені теплого кашемірового пальта, і дивлюся, як темна, швидка вода розбивається об дерев'яні палі.

Минуло чотири місяці. Чотири місяці з того дня, як я вийшла з клініки, тримаючись за руку чоловіка, якого колись до нестями боялася.

Я роблю глибокий вдих, наповнюючи легені холодним повітрям. Нічого не болить. Мої зламані ребра зрослися, шрам на скроні побілів і тепер ховається під відрослим світлим волоссям. Але найголовніше — зцілилося те, що було зламане всередині мене.

Я дивлюся на безкрайню річку, на лінію горизонту, де сіре небо зустрічається з водою, і досі не можу повірити, наскільки кардинально змінилося моє життя. Я більше не озираюся на вулицях. Я не здригаюся від гучних звуків. Я не прокидаюся серед ночі в холодному поту, чекаючи, що двері моєї кімнати відчиняться і мені знову почнуть диктувати правила мого власного існування.

Тепер мій світ наповнений спокоєм, про який я раніше могла тільки мріяти. Я повернулася до навчання в університеті, але тепер це мій власний, свідомий вибір. Я малюю вечорами, сидячи на терасі, а не ховаю свої ескізи, як робила це раніше. Я живу повноцінним, яскравим життям.

Мої думки мимоволі повертаються до минулого. До батька.

Я піднімаю очі до безхмарного весняного неба, і мої губи самі собою розтягуються в теплій, трохи сумній посмішці. Скільки разів я подумки кричала на нього? Скільки разів, сидячи замкненою в кімнаті під наглядом охорони, я зі сльозами на очах питала в порожнечу: «Тату, за що ти так зі мною? Чому ти віддав мене цьому тирану? Чому ти зробив мене його власністю?»

Тільки зараз, пройшовши через пекло, кров і межу життя та смерті, я нарешті зрозуміла його задум. Мій батько не був дурнем. Він знав, у якому світі він жив. Він знав, що його минуле, ті старі рахунки й вороги, нікуди не зникли, і що одного дня вони прийдуть за мною, щоб помститися йому. Він розумів, що жоден звичайний хлопець, жоден найнятий охоронець, жодна поліція не зможе захистити мене від справжніх хижаків.

Тому він віддав мене найстрашнішому з них.

Тату, ти все мудро продумав. Ти знав серце Яна краще, ніж він сам. Ти знав, що під цією крижаною, жорстокою бронею ховається людина, яка заради мене спалить усе місто і не змигне оком. Ти віддав мене йому не як кару, а як єдиний можливий порятунок. Ти подарував мені абсолютний, непохитний щит. І я безмежно вдячна тобі за це. Нарешті я щаслива.

Мої очі трохи печуть від сліз, але це світлі сльози. Я відчуваю, що він дивиться на мене звідти, зверху, і посміхається, бо його дівчинка нарешті в безпеці. І вона щаслива.

Я витираю вологу з вій і згадую ще одну людину, яка стала частиною мого зцілення. Єва.

Ми зустрілися кілька тижнів тому. Ян організував цю зустріч, коли побачив, що я готова. Він не був у захваті від цієї ідеї, але стримав своє слово — він дав мені свободу вибору і більше не фільтрував моє оточення. Коли Єва увійшла до кав'ярні, вона виглядала як власна тінь. Вона плакала так сильно, що ледь могла говорити, благаючи про прощення за ту ніч, коли  зачинила переді мною двері. 

Я дивилася на свою подругу і не відчувала ні злості, ні образи. Тільки розуміння. Страх робить із людьми страшні речі. Вони боялися Яна, вони боялися за своє життя. Я пробачила її, бо зрозуміла головне: тримати образу — це означає носити з собою отруту, а я більше не хотіла тягнути в своє нове життя старий біль. Ми обійнялися. Ми довго сиділи, пили каву і говорили про все на світі, як колись. У нас знову все добре.

Раптом мої роздуми перериває знайомий звук.

Кроки по дерев'яних дошках пірса. Важкі, тверді, впевнені.

Я не обертаюся. Я впізнаю ці кроки з тисячі інших. Мій пульс миттєво прискорюється, але не від страху, а від тієї солодкої, трепетної хвилі тепла, яка завжди накриває мене, коли він поруч.

Ян зупиняється просто за моєю спиною. Його великі, гарячі долоні лягають на мої плечі поверх пальта, і він притягує мене до себе. Його широка грудна клітка стає для мене надійною стіною, захищаючи від поривів холодного вітру з річки.

Я з насолодою відкидаю голову назад, притискаючись потилицею до його плеча. Від нього пахне свіжістю, кавою і тим дорогим, терпким парфумом, який зводить мене з розуму.

Він заривається обличчям у моє волосся, вдихаючи мій запах.

— Ти замерзнеш, моя дівчинко, — його низький, оксамитовий баритон вібрує прямо біля мого вуха, пускаючи по спині приємні мурашки.

— З тобою — ніколи, — тихо відповідаю я, накриваючи його долоні своїми.

Він схиляє голову нижче. Його губи торкаються моєї шиї просто під вухом. Це такий ніжний, такий обережний поцілунок, що мої коліна ледь не підгинаються. Він покриває поцілунками мою шкіру, повільно, неквапливо, ніби в нас попереду ціла вічність. Кожен його дотик — це мовчазна клятва. Кожен його подих — це свідчення того, наскільки сильно цей небезпечний чоловік належить мені.

Ян плавно розвертає мене до себе.

Я дивлюся в його очі — чорні, глибокі, в яких більше немає ні холоду, ні розрахунку, ні жорстокості. Тільки безмежне, абсолютне обожнювання. Вітер тріпає його темне волосся, на його вилиці ледь помітний білий шрам, що залишився після тієї ночі в ангарі — єдине нагадування про те, яку ціну він заплатив за мій спокій.