24. Оксана

      Годинник у вітальні відбиває сьому ранку. Я сиджу на широкому підвіконні, підтягнувши коліна до грудей, і дивлюся, як сіре, безбарвне світло повільно заливає подвір’я маєтку. Дощ ішов усю ніч. Він змивав із міста бруд, але не міг змити того липкого, паралізуючого страху, який тримав мене за горло останні дванадцять годин.

Кава в моєму горнятку давно охолола. Я не зімкнула очей ні на секунду. Кожен шурхіт шин по мокрому асфальту за парканом змушував моє серце зупинятися, а потім битися так шалено, що відлунювало у скронях. Я ходила з кутка в куток, дивилася на екран телефону, який мовчав, і уявляла найстрашніше.

Я уявляла, що він не повернеться.

Думка про те, що Ян міг загинути тієї ночі, захищаючи мене від привидів свого минулого, випалювала зсередини все живе. Я тікала від нього, я ненавиділа його контроль, я боролася з ним, але тільки зараз, дивлячись у порожню темряву за вікном, я остаточно зрозуміла: світ без Яна Сильвестровича для мене просто не існує.

Раптом важкі залізні ворота маєтку починають повільно від'їжджати вбік.

Я зриваюся з підвіконня так різко, що ледь не збиваю чашку з кавою. Забувши про біль у ребрах, я біжу в хол. Мої босі ноги безшумно ступають по холодному мармуру.

На під'їзну алею влітає чорний позашляховик. Він зупиняється різко, нерівно, ніби водій ледве втримував кермо. Двигун глухне.

Я завмираю за кілька кроків від вхідних дверей. Повітря застрягає в легенях. Я чую, як клацає центральний замок, як відчиняються важкі дверцята авто, а потім — повільні, важкі кроки по сходах ґанку.

Електронний замок пікає. Двері відчиняються.

Він стоїть на порозі.

Ян.

Мій крик застрягає десь у горлі, перетворюючись на задушливий хрип. Я притискаю долоні до рота, бо те, що я бачу, змушує мої коліна підігнутися.

Він схожий на людину, яка щойно вийшла з пекла. Його чорне пальто вкрите сірим пилом і чимось темним, що підозріло нагадує запечену кров. Біла сорочка розірвана на плечі, тканина просякнута червоним. На його правій вилиці зяє глибоке, свіже садно, губа розбита, а кісточки на руках збиті в суцільне криваве місиво.

Він важко спирається плечем на одвірок, дихаючи так, ніби кожен вдих дається йому з боєм. Його очі — дві темні, бездонні вирви — знаходять мене в напівтемряві холу.

— Яне... — я зриваюся з місця.

Я підбігаю до нього, але боюся торкнутися, щоб не зробити ще боляче. Мої руки тремтять, зависаючи в повітрі над його понівеченим тілом.

— Я живий, — його голос звучить глухо, хрипко, ніби наждаком по металу. Він робить крок усередину, важко зачиняючи за собою двері.

Він скидає пальто. Воно падає на мармур із глухим, важким звуком. З внутрішньої кишені вислизає пістолет і з брязкотом ковзає по підлозі.

— Боже мій, скільки крові... — мої щоки стають мокрими. Я навіть не помітила, як почала плакати. Сльози застилають очі, я обережно торкаюся його здорового плеча. — Треба викликати лікаря. Треба Макса...

— Макс залишився на об'єкті. Лікар не потрібен. Це подряпини, — він повільно піднімає руку і його брудні, скривавлені пальці торкаються мого обличчя. Він стирає мою сльозу великим пальцем, залишаючи на моїй шкірі темний слід. — Не плач, Ксю. Не треба.

Він дивиться на мене так пронизливо, що мій світ звужується лише до його очей.

— Усе скінчено, — каже він тихо, але кожне слово падає, як камінь. — Їх більше немає. Жодного з них. Бази згоріли. Я випалив усе до самого фундаменту. Більше ніхто і ніколи не назве ім'я твого батька. Тобі нічого не загрожує.

Я відчуваю, як мене б'є дрібний, нервовий дрож. Він зробив це. Він справді знищив усіх, хто хотів моєї смерті.

Ян робить важкий вдих, його погляд ковзає по моєму обличчю, вивчаючи кожну рису, ніби намагаючись запам'ятати назавжди.

— Тепер нам нічого не заважає, — його голос падає до ледь чутного шепоту. У цьому шепоті стільки вразливості, що вона розриває моє серце на шматки. Мій залізний монстр, який щойно знищив мафіозний клан, зараз стоїть переді мною без жодної броні. — Я виконав свою обіцянку. Ти в безпеці. Якщо ти захочеш піти — двері відчинені. Але... якщо ти не проти. Якщо ти все ще хочеш цього... ми можемо бути разом, Ксю. Без ігор. Без примусу. Тільки ти і я.

Я не витримую.

Мої сльози прориваються суцільним потоком. Я роблю крок уперед і втискаюся в нього, обхоплюючи його за шию, ігноруючи кров на його сорочці, бруд і запах пороху.

— Я нікуди не піду! — кричу я йому в плече, міцно стискаючи пальці на його потилиці. — Ти чуєш мене? Нікуди! Ти ідіот, якщо думаєш, що я зможу без тебе дихати! Я кохаю тебе, Яне. Я так сильно тебе кохаю, що це зводить мене з розуму!

Ян завмирає. На секунду його тіло стає абсолютно кам'яним, ніби він не вірить у те, що щойно почув. А потім його здорові руки обхоплюють мене з такою відчайдушною, тваринною силою, що мої ноги відриваються від підлоги.

Він ховає обличчя в моєму волоссі. Я чую його уривчасте, важке дихання.

— Я теж тебе кохаю, — хрипить він так тихо, що ці слова вібрують прямо в моїй шкірі. — Більше за життя, дівчинко моя. Більше за все у цьому проклятому світі.