22. Ян

     Двері клініки безшумно зачиняються за моєю спиною, відрізаючи мене від стерильного запаху медикаментів і звуку її штучного дихання. Я виходжу на вулицю, і холодне, сире повітря Києва миттєво б'є в обличчя. Але воно не здатне остудити те пекло, яке зараз розгорається в моїх грудях.

Макс стоїть біля відчинених дверцят броньованого позашляховика. Він не ставить зайвих питань. Він бачить мої очі і просто простягає мені важкий, холодний метал. Ґлок 19. Я забираю зброю, звичним, механічним рухом перевіряю магазин і заганяю патрон у патронник. Звук металевого клацання розрізає тишу вулиці. Це звук моєї сутності. Звук того світу, від якого я так відчайдушно намагався вберегти Оксану, і який усе одно дістав її.

— Закинутий ангар на території старого судноремонтного заводу на Рибальському, — стисло звітує Макс, коли я сідаю на заднє сидіння. Його голос напружений. — Наші люди вже там, але периметр виявився укріпленим. Їх там більше, ніж ми думали. Вони чекають на нас, Яне Сильвестровичу. Готуються до бою.

— Тим краще, — мій голос звучить глухо, позбавлений будь-яких інтонацій. — Я не хотів, щоб це було занадто просто. Їдемо.

Машина зривається з місця. За вікном миготять розмиті вогні нічного міста, але я не бачу їх. Перед моїми очима стоїть інша картина. Тридцять років тому. Моя сімейна вітальня, залита кров'ю. Мертвий старший брат, чиє тіло притискає мене до підлоги. І запах пороху.

Я заплющую очі, і спогади вибухають з новою силою.

Ми були сильною сім'єю. Мій батько тримав половину тіньового бізнесу дев'яностих. Але старі вовки не пробачають слабкості. Ворожий клан — безпринципні виродки — вирішив зрізати верхівку нашої імперії за одну ніч.

Я пам'ятаю той тваринний жах. Але найчіткіше я пам'ятаю обличчя Анатолія.

Тієї ночі він зайшов у будинок, переступивши через тіло свого батька біля воріт. Він витягнув мене з-під мертвих родичів. Він прийняв дві кулі, закриваючи мене своєю спиною, поки ми проривалися через чорний хід. Разом ми відбудували імперію з нуля. Я став мозком і жорстокістю цієї імперії, а Анатолій — моїм єдиним якорем людяності. Десять років тому я віддав наказ знищити лідерів того клану. Я думав, що моє минуле поховане під тоннами бетону.

Але щури залягли на дно. Вичекали тридцять років. І вдарили в доньку того, хто зруйнував їхній ідеальний план. Вони написали мені: «Борг не закритий».

Автомобіль різко гальмує, перериваючи мої думки.

Ми на місці.

Я відчиняю дверцята і ступаю на потрісканий, зарослий бур'яном асфальт. Повітря тут пахне іржею, мазутом і гнилою водою з Дніпра. Темні силуети старих портових кранів височіють над нами, як металеві скелети.

Мої люди — два десятки озброєних, мовчазних тіней — стоять у тактичному строю за бетонними блоками перед масивними залізними воротами ангара.

— Вони забарикадувалися. На даху снайпери, біля воріт кулеметна точка, — швидко доповідає командир штурмової групи, простягаючи мені бронежилет.

Я відштовхую його руку.

— Вибивайте двері, — сухо командую я, знімаючи Ґлок 19 із запобіжника.

Макс дає сигнал. Двоє бійців з гранатометами виходять з укриття. Два сліпучих спалахи розривають ніч. Оглушливий вибух зносить залізні ворота ангара, перетворюючи їх на шматки понівеченого металу.

І тієї ж секунди починається пекло.

Зсередини ангара виривається шквал вогню. Кулі кришать бетон довкола нас, висікаючи іскри. Ніч наповнюється тріском автоматних черг, криками і запахом кордиту.

Я не ховаюся. Моя лють абсолютна, вона робить мій розум крижаним, а реакції — надлюдськими. Я ступаю в дим, що валить з розбитих воріт, і піднімаю зброю.

Прямо на мене з темряви вибігає бойовик з автоматом. Мій Ґлок 19 смикається в руці — двічі. Два ідеальних постріли в груди. Тіло падає під мої ноги. Я переступаю через нього і заходжу вглиб ангара.

Простір заставлений іржавими контейнерами і старими верстатами. Світло блимає, стробоскопом вихоплюючи фігури ворогів. Мої люди розсипаються по флангах, зачищаючи периметр. Усюди стрілянина. Гуркіт такий, що закладає вуха.

З-за металевого контейнера праворуч вискакує здоровило в розвантажувальному жилеті. Він не встигає підняти дробовик — моя куля пробиває йому горло. Кров бризкає на іржавий метал, але я вже рухаюся далі, міняючи позицію.

Кулі свистять за міліметри від мого обличчя. Одна розбиває лампу прямо наді мною, осипаючи плечі склом. Я стріляю в русі. Ще один падає, перехилившись через ящик. Затвор Ґлока клацає — магазин порожній.

Тієї ж миті з тіні на мене кидається хтось із боку.

Потужний удар збиває мене з ніг. Мій пістолет відлітає кудись убік. Я падаю на жорсткий, заляпаний мазутом бетон, а зверху на мене навалюється гора м'язів. У тьмяному світлі блискає лезо тактичного ножа, спрямоване прямо мені в шию.

Я перехоплюю його зап'ястя обома руками за секунду до того, як сталь пробиває мені горло. Ми котимося по бетону. Ворог гарчить, навалюючись усією вагою.

Я бачу обличчя Оксани. Її бліду шкіру, трубку в горлі. Моя лють вибухає.

Я б'ю його головою прямо в перенісся. Чути хрускіт зламаної кістки, кров заливає йому очі. Його хватка слабшає. Я викручую його зап'ястя під неприродним кутом — лунає огидний звук порваних зв'язок і крик болю. Ніж падає зі дзвоном на підлогу. Я миттєво перевертаю його, притискаючи коліном до бетону, хапаю за волосся і з силою вдруковую його обличчя в іржавий кут верстата. Раз. Другий. Тіло піді мною обм'якає.