21. Оксана

     Темрява розшаровується повільно. Вона більше не монолітна й густа, як нафта. У ній з'являються сірі, каламутні прогалини, крізь які просочується звук.

Спочатку це просто ритмічне, настирливе пікання. Воно свердлить мозок, пульсує десь у скронях, змушуючи свідомість неохоче виринати на поверхню. Потім додається запах. Різкий, хімічний аромат спирту, хлорки та ще чогось стерильного, від чого всередині все миттєво стискається в інстинктивній тривозі.

Я намагаюся ковтнути, але горло ніби випалене кислотою. Язик нагадує шматок сухого наждачного паперу. Кожен міліметр тіла здається залитим у бетон. Я хочу поворухнути рукою, але вона неймовірно важка.

Повіки злиплися. Я витрачаю, здається, цілу вічність, щоб змусити їх розімкнутися.

Світло б'є по очах безжальним, білим спалахом. Я рефлекторно жмурюся, відчуваючи гострий біль десь у потилиці. З другої спроби світ стає трохи чіткішим. Біла стеля. Яскрава лампа. Крапельниця на металевій стійці, з якої повільно, крапля за краплею, стікає прозора рідина в трубку.

Де я?

Думки плутаються, наповзаючи одна на одну слизьким, незрозумілим клубком. Пекарня. Запах ванілі. Ірина за касою. Дзвіночок на дверях...

І раптом усередині щось обривається. Спогади не приходять поступово — вони обрушуються на мене всією своєю нищівною вагою, як цунамі.

Чорний позашляховик на тротуарі. Його кроки. Його голос, від якого кров холоне в жилах: «Я шукаю цю дівчину. Плачу мільйон гривень». Металевий засув чорного входу. Холодний дощ, що б'є в обличчя. Я біжу. Біжу так швидко, що легені горять вогнем. Асфальт, слизький від зливи. Сліпуче, нестерпне світло фар прямо на мене.

Моє серце робить дикий ривок. Монітор праворуч від ліжка миттєво реагує, прискорюючи своє монотонне пікання до панічного тремору.

Удар. Політ у порожнечу. Запах мокрого асфальту і власної крові. І він. Ян на колінах біля мене, його руки, що стискають мої плечі.

Мене нудить. Світ перед очима починає обертатися. Кисню катастрофічно не вистачає, хоча я жадібно, зі свистом втягую його через ніс. Мої ребра відгукуються тупим, розривним болем на кожен вдих.

Він мене знайшов. Він упіймав мене.

Аварія... Це він її підлаштував? Щоб зупинити? Щоб покарати? Чи це його люди притягли мене сюди, щоб зібрати по шматках і знову замкнути в тій золотій клітці, змусити вийти заміж за того, на кого він вкаже пальцем?

— Тихіше. Дихай.

Цей голос лунає зовсім поруч. Низький, хрипкий, до болю знайомий.

Тінь заступає світло лампи. Над моїм ліжком нависає фігура.

Ян.

Мій мозок вибухає первісним, тваринним жахом. Я смикаюся назад, намагаючись втиснутися в матрац, відповзти від нього якнайдалі. Пальці на правій руці конвульсивно стискаються, чіпляючись за простирадло, а ліва рука інстинктивно злітає вгору, намагаючись захистити обличчя. Голка від крапельниці боляче дряпає вену.

— Ні... — мій голос звучить як жалюгідний, зламаний хрип. У горлі щось булькає. — Не треба...

Пікання кардіомонітора перетворюється на суцільний, істеричний вереск.

— Ксю, стій! Не рухайся, ти вирвеш катетер!

Його великі, гарячі долоні миттєво перехоплюють мої зап'ястя. Він не стискає їх силою, як робив це раніше. Він просто фіксує мої руки в просторі, не даючи мені нашкодити самій собі.

Я б'юся в його хватці, як пташка, що потрапила в сильце. Мені боляче, мені страшно, я дивлюся на нього розширеними від жаху очима, чекаючи удару, чекаючи його фірмового льодяного тону, вироку за мою втечу.

Але я бачу його обличчя, і мій опір раптом слабшає.

Це... це не той Ян. Це не той бездоганний, крижаний мільярдер, який виставляв мене на аукціон перед своїми партнерами. Чоловік, що сидить зараз переді мною, виглядає так, ніби його пропустили через м'ясорубку. Його обличчя сіре, з глибокими, темними провалами під очима. На вилицях — жорстка, густа щетина, якої він ніколи собі не дозволяв. Біла сорочка зім'ята, краватки немає, а верхні ґудзики розстебнуті.

Але найстрашніше — це його очі. У них більше немає тієї чорної, непроглядної порожнечі і влади. Там плескочеться щось настільки вразливе і зламане, що я на секунду забуваю, як дихати.

— Тихо, моя дівчинко. Тихо, — він повільно опускає мої руки назад на ліжко, але своїх долонь не прибирає. Його голос тремтить. — Я не зроблю тобі боляче. Клянуся. Просто дихай. Роби повільні вдихи. Ось так. Разом зі мною.

Він робить глибокий, демонстративний вдих.

Я дивлюся на нього, кліпаючи, і мої власні легені мимоволі підлаштовуються під його ритм. Кардіомонітор поступово сповільнює свій скажений темп.

— Де... я? — слова дряпають горло зсередини.

— У приватній клініці. У реанімації. Але трубку вентиляції зняли ще вчора. Ти дихаєш сама, — він говорить повільно, ніби боїться, що від гучного звуку я знову почну панікувати. — Ти була в комі, Оксано.

Слово «кома» луною б'ється в моїй хворій голові.

— Скільки? — виштовхую я.

Ян ковтає. Його кадик важко сіпається.

— Місяць. Рівно тридцять два дні.