20. Ян.

     Білі стіни реанімаційного коридору тиснуть на очі. Це стерильне, бездушне світло люмінесцентних ламп витягує з мене залишки сил, але я не дозволяю собі навіть заплющити очі. Кожен мій крок  відлунює від кахлю. Мій темний костюм здається тут чорною плямою, чужорідним елементом у цьому храмі боротьби за життя і смерть.

Охоронець Макса, який чергує біля її палати, мовчки відступає вбік, схиляючи голову. Я не дивлюся на нього. Я штовхаю важкі білі двері і входжу туди, де мій світ звузився до ритмічного, синтетичного звуку апарата штучної вентиляції легень.

Вдих. Видих. Машина дихає за неї.

Я зупиняюся біля ліжка. Моє серце робить болючий, важкий удар об ребра. Минуло п'ять діб. Сто двадцять годин безперервного, пекельного очікування. Гематоми на її обличчі змінили колір, стали темнішими, різкішими на тлі мертвотно-блідої шкіри. З-під білої пов'язки на голові вибивається кілька світлих пасом. Вони втратили свій блиск, виглядають тьмяними, неживими.

Я повільно опускаюся на пластиковий стілець біля ліжка. Він уже став моїм проклятим троном. Кров на моїх руках давно висохла і в'їлася в пори шкіри, перетворившись на іржаві, брудні плями. Я відмовився її змивати. Поки я відчуваю її на собі, я ніби тримаю Ксю тут, не даючи їй остаточно зірватися в прірву.

Обережно, наче боюся розбити її на дрібні уламки, я беру її руку у свої. Її пальці холодні, крихкі. На зап'ясті синіє страшний слід від крапельниці. Я підношу її долоню до своїх губ і міцно притискаюся до неї, заплющуючи очі. Запах медикаментів, хлорки та кварцу майже повністю стер її власний аромат, але я все ще можу відчути його десь глибоко на підкірці. Запах солодких ягід, дощу і тієї юної, зухвалої свободи, яку я так відчайдушно намагався приборкати.

— Привіт, моя дівчинко, — шепочу я. Мій голос звучить хрипко, сухо, ніби я ковтав попіл. — Це знову я.

Відповіді немає. Тільки рівномірне, механічне шипіння апарата.

— Лікарі кажуть, що ти борешся, — продовжую я, не відриваючи погляду від її закритих повік з довгими, світлими віями. — Кажуть, що набряк мозку не збільшується. Вони називають це позитивною динамікою. Але для мене позитивна динаміка настане лише тоді, коли ти відкриєш очі і пошлеш мене під три чорти.

Краєчок моїх губ ледь сіпається в гіркій, змученій посмішці. Я переплітаю свої пальці з її пальцями, відчуваючи, як мене накриває чорна, задушлива хвиля відчаю.

— Я скучив, Ксю, — ці слова вириваються з моїх грудей так важко, ніби разом із ними я видихаю власну душу. — Боже, як же я скучив.

Я ніколи не думав, що можу відчувати таку фізичну, розривну порожнечу. Мій дім мертвий без неї. Я заходив туди вчора на годину, щоб перевдягнутися і прийняти душ, і тиша цього маєтку ледь не звела мене з розуму. Я звик до того, що вона там. Звик до звуку її легких кроків на другому поверсі. Звик до того, як вона грюкає дверима своєї кімнати, коли злиться на мене. Звик до її колючих, гордих поглядів за сніданком.

Її бунт був моїм персональним сортом залежності.

— Ти навіть не уявляєш, як тихо в домі, — мій великий палець повільно, обережно погладжує її холодну шкіру. — Там немає життя без тебе. Я ненавиджу ці стіни. Ненавиджу той свій ідеальний кабінет. Ненавиджу себе за все, що зробив із тобою. За той прийом. За те, що змусив тебе вдягнути ту смарагдову сукню. За те, що публічно виставив тебе на продаж, як якийсь вигідний актив.

Я схиляю голову нижче, торкаючись лобом краю її матраца.

— Я просто хотів тебе зламати, бо не міг зламати себе, — шепочу я в біле простирадло. Моє дихання збивається. — Я думав, що якщо відштовхну тебе достатньо сильно, якщо покажу тобі своє найгірше, найжорстокіше обличчя, ця хвора одержимість тобою нарешті зникне. Я боявся того, що ти зі мною робиш. Ти, маленька, вперта дівчисько, яка навіть не усвідомлює своєї абсолютної влади над таким монстром, як я.

Я піднімаю голову. Дивлюся на її обличчя, шукаючи хоч найменший рух під повіками. Але вона спить глибоким, штучним сном, заблокована від болю медикаментозною комою.

Мій погляд ковзає до монітора серцевого ритму. Зелена лінія малює свої піки і спади. Вона жива. Але кожен її удар серця зараз повністю залежить від машин.

— Твій батько не пробачив би мені, — мій голос стає ще тихішим, коли я згадую Анатолія. — Я стояв біля його могили і присягався, що захищу тебе. Що буду твоєю бронею від усього світу.

Спогади накочуються важкою, нещадною хвилею. Я заплющую очі. Я завжди пам'ятав Анатолія не просто як могутнього бізнес-партнера. Він був тим, хто подарував мені майбутнє тієї страшної ночі. Він дав мені шанс вижити, вирости, стати тим, ким я є, побудувати криваву імперію на руїнах мого знищеного дитинства. Я клявся, що мій борг перед ним ніколи не буде сплачений.

І коли він помирав у своєму ліжку через роки, я обіцяв, що його єдина донька ніколи не дізнається, що таке справжній страх. Що ніхто і ніколи не посміє пролити її кров.

— Я підвів його, Ксю, — з моїх грудей виривається глухий, надламаний звук. Я притискаюся губами до її руки, відчуваючи, як гаряча волога збирається в очах, але сльози вже не течуть — вони вигоріли. — Я підвів його. І я розтоптав тебе.

Я дозволив своїй гордині, своїм хворим ревнощам затуманити мій розум. Я відпустив тебе в цей жорстокий світ саму, і ось ти тут. Розбита. Зламана об асфальт.