19. Ян.

Ніч розчиняється в брудному, свинцевому світанку. Дощ стихає, залишаючи після себе важку, вогку суміш туману й вихлопних газів, що висить над мокрим асфальтом.

Я дивлюся у вікно позашляховика. Вулиці Києва порожні, ліхтарі один за одним гаснуть, поступаючись місцем сірому, мертвому світлу. Мої руки все ще зберігають відчуття липкого холоду. Я витер її кров жорсткими лікарняними серветками, але мені здається, що цей червоний слід пропік шкіру наскрізь і в’ївся глибоко в кістки.

Зараз за десять шоста ранку. У коридорі реанімації залишилися лікарі, монотонний писк моніторів та Максів охоронець біля білих дверей. А я їду туди, де має бути перша відповідь.

— Заїжджаємо з підземного паркінгу? — запитує Макс, не відриваючи погляду від дороги. Його голос позбавлений емоцій, працює лише сухий, ідеально відточений професіоналізм.

— Ні. Через головний вхід, — відрізаю я. Голос звучить як тріск сухого льоду. — Мені не потрібно ховатися.

Ми під’їжджаємо до закритого котеджного містечка на околиці міста, де розташований приватний будинок Назара. Охорона на воротах намагається щось запитати, піднімає шлагбаум із затримкою, але два мої чорні позашляховики просто зрізають дистанцію, жорстко затискаючи проїзд. Двері біля самого будинку закривати пізно — мої хлопці виходять першими, швидко й безшумно відсуваючи місцевого розгубленого охоронця вбік.

Я ступаю на вологу бруківку подвір’я. Пахне мокрою хвоєю, дорогою землею і чужим, надто ситим спокоєм. Цей спокій викликає в мені такий напад глухої люті, що пальці самі стискаються в кулаки, а суглоби тріщать.

Я не чекаю, поки мені відчинять. Підходжу до масивних дубових дверей і б'ю носком важкого туфля прямо в дерево. Глухий, потужний удар лунає на весь двір, відбиваючись луною від стін котеджу.

— Назаре! — гарчу я, не піднімаючи голови. — Відчиняй, блядь, або я винесу ці двері разом із рамою!

Минає п'ять нестерпних секунд. За дверима чути клацання електронного замка, металевий засув відходить, і двері різко відчиняються.

На порозі стоїть Назар. На ньому чорна футболка, темні спортивні штани, волосся скуйовджене — мабуть, тільки звівся з ліжка. У його очах немає страху, лише важка, чоловіча злість і готова до бійки напруга. За його спиною у глибині просторого холу з'являється Єва в шовковому халаті, її обличчя бліде, вона розгублено переводить погляд із мене на чоловіка.

— Ти зовсім з глузду з'їхав, Яне? — Назар робить крок уперед, перегороджуючи мені шлях собою. Його широкі плечі напружені, щелепи зведені. — Що це за вистава о шостій ранку? Прибрав своїх лоботрясів від мого будинку. Прямо зараз.

Я не роблю жодної паузи на світські розмови.

Крок уперед. Я хапаю його за відкладний комір футболки, пальці мнуть тканину, і з силою штовхаю його назад углиб холу. Назар не очікує такої дикої, прямолінійної агресії — він перечіплюється через поріг, але втримує рівновагу і миттєво б'є мене передпліччям у груди, розриваючи дистанцію.

— Руки прибрав! — ричить він, вирівнюючись і стаючи в стійку.

— Яне! Що відбувається?! — кричить Єва, роблячи крок до нас, але Назар владно відставляє руку назад, закриваючи її собою.

— Іди в кімнату, Єво, — не повертаючи голови, відрізає Назар.

— Ні, я не піду! Ксю... ви знайшли Ксю?! — її голос зривається на високу, пронизливу ноту, сповнену паніки та надії.

Це ім'я звучить у повітрі як вибух. Моє дихання збивається, у скронях стукає важкий, розпечений молот.

— Твій чоловік вирішив зняти з себе всі ризики, Єво? — мій голос падає до крижаного шепоту, але в ньому стільки отрути, що Єва рефлекторно відступає на крок. Я дивлюся прямо в очі Назару. — Твоя компанія «Гранд-Буд». Твій особистий автопарк. Чорний «Паджеро», номери АА 7707. Знайомі цифри, Назаре?

Назар примружується. Його обличчя змінюється — від гніву до чистого, роздратованого здивування.

— Мої номери. І що з того? Це машина фірми. При чому тут...

— Ця машина три години тому збила Оксану на проспекті! — викрикую я, роблячи ще крок до нього, втискаючи його своїм корпусом у масивну дерев'яну панель стіни. — Вона збила її на повній швидкості! Вона переїхала її і зникла у дворах! Вона зараз сидить у реанімації на апараті штучного дихання! У неї пробита легеня і забій мозку!

Слова вириваються з моєї глотки з таким болем і люттю, що стіни холу, здається, здригаються.

Назар завмирає. Його руки, які тільки-но були готові завдати удару у відповідь, повільно опускаються. Очі розширюються. На мить його обличчя втрачає всі фарби.

— Що?.. — ледь чутно вимовляє він.

— Боже мій... Ні... Ні, ні, ні! — Єва закриває рот руками і осідає прямо на холодну мармурову підлогу. З її очей миттєво бризкають сльози, вона починає глухо, істерично ридати, розгойдуючись з боку в бік. — Ксю... Ксюша...

— Вона була у вас, — я схрещую погляд із Назаром, не випускаючи його з поля зору ні на секунду. Я шукаю в його очах фальш, брехню, провину, страх за власну шкуру — будь-що, що дасть мені привід розчавити його прямо тут, на цьому проклятому мармурі. — Більше місяця тому. Вона втекла після того прийому до єдиної подруги. А після вашої зустрічі вона опинилася в передмісті, ховалася в якійсь смердючій хрущовці, працювала в пекарні за копійки! А сьогодні вночі твоя машина знаходить її і вбиває об асфальт! Поясни мені це, Назаре! Поясни, поки я не зрівняв твій «Гранд-Буд» із землею!