18. Ян

Кров на моїх руках уже висохла. Вона перетворилася на темну, іржаву кірку, що стягує шкіру на пальцях і забивається під нігті. Я сиджу на жорсткому пластиковому стільці в коридорі реанімаційного відділення і не зводжу погляду зі своїх долонь.

Десь на периферії свідомості лунають звуки: кроки медсестер, писк якогось медичного приладу, приглушений голос Макса, який стоїть за кілька метрів від мене і без упину говорить телефоном, віддаючи накази службі безпеки. Але все це долинає до мене крізь товщу води. Реальність звузилася до цих темних плям на моїй шкірі. До її крові.

Мені пропонували помити руки. Якась санітарка двічі підходила з вологими серветками, дивилася на мене з сумішшю страху і жалю. Я просто підняв на неї погляд — і вона відступила, зникнувши в кінці коридору. Я не змию цю кров. Не зараз. Поки ці плями на мені, поки я відчуваю їхній металевий запах, я ніби тримаю її тут, у цьому світі, не даючи остаточно зірватися в прірву.

Перед очима раз у раз, як зламана кіноплівка, прокручується одна й та сама секунда.

Світло фар. Вереск гуми по мокрому асфальту. Глухий, моторошний удар металу об тендітне тіло. І те, як вона злітає в повітря, ніби зламана ганчір'яна лялька. Мій власний крик досі роздирає мені горло. Я ніколи не думав, що можу видавати такі звуки. Звуки тварини, якій наживо розпороли черево.

Я біг до неї, і ці двадцять метрів здавалися нескінченними. Коли я впав перед нею на коліна в калюжу, коли побачив, як її світле волосся просочується червоним, мій ідеальний, залізобетонний світ рухнув. Усі мої компанії, рахунки, зв'язки з міністрами, весь мій вплив і контроль — усе це не мало жодного сенсу перед її блідим, нерухомим обличчям. Я б віддав усе, до останньої копійки, щоб у ту мить помінятися з нею місцями.

Двері реанімації безшумно відчиняються.

Я різко підводжуся. Тіло напружене до краю, м'язи кам'яніють. До мене виходить головний хірург — літній чоловік із сірим від утоми обличчям. Він стягує хірургічну маску на підборіддя.

— Яне Сильвестровичу, — його голос звучить сухо, але обережно. Він знає, хто перед ним, і розуміє, що від його слів зараз залежить не лише моя адекватність, а й, можливо, його власне життя. — Ми стабілізували її. Але стан залишається вкрай важким. Сильна закрита черепно-мозкова травма, забій головного мозку. Кілька переломів ребер, одне зачепило легеню. Ми зупинили внутрішню кровотечу, але зараз найближчі двадцять чотири години будуть критичними. Вона в комі. На апараті штучної вентиляції.

Я слухаю ці слова, і кожне з них вбивається мені в груди іржавим цвяхом.

Кома. Апарат. Вкрай важкий стан.

— Я можу її побачити? — мій голос звучить хрипко, ніби я не розмовляв кілька років. Це не прохання. Це констатація факту.

Хірург на мить вагається, але, подивившись мені в очі, киває.

— Тільки на п'ять хвилин. Одягніть стерильний халат.

Я проходжу в палату інтенсивної терапії. Тут холодно і пахне озоном, спиртом та ліками. Цей запах врізається в пам'ять назавжди. Посеред палати стоїть ліжко. А навколо нього — десятки моніторів, крапельниць, трубок.

І серед усього цього пластику і дротів лежить вона.

Моя Оксана.

Я зупиняюся за крок від ліжка, і мої легені відмовляються приймати повітря. Вона така маленька. Така нестерпно крихка. Її обличчя майже зливається з білизною лікарняних простирадл, на голові — масивна пов'язка. З рота стирчить пластикова трубка дихального апарата, який з ритмічним, лякаючим шипінням закачує повітря в її тіло. Грудна клітка підіймається і опускається не від її власної волі, а від роботи машини.

Я повільно, наче на неслухняних ногах, підходжу ближче. Опускаюся на стілець біля ліжка.

Моя рука, та сама, що вкрита її засохлою кров'ю, обережно тягнеться до її долоні. Я торкаюся її пальців. Вони холодні. У них немає тієї іскри, того вогню, яким вона обпікала мене ще кілька тижнів тому, коли кричала мені в обличчя, коли розривала мою сорочку на тому проклятому дубовому столі в кабінеті.

І тут щось всередині мене ламається. Остаточно. З гучним, нищівним хрускотом, який руйнує всі бар'єри, вибудувані роками.

Я схиляю голову.

Спочатку це просто спазм у горлі. Жорсткий, болючий ком, який неможливо проковтнути. А потім мої очі починають пекти. Я стискаю щелепи так, що тріщать суглоби, намагаючись втримати це в собі, намагаючись залишитися Яном, який не відчуває слабкості. Але це не працює.

Волога скупчується під повіками, і перша сльоза зривається вниз, падаючи прямо на біле простирадло. За нею друга.

Я плачу.

Я, чоловік, який останній раз плакав у дитинстві, чоловік, якого бояться конкуренти і ненавидять підлеглі, сиджу в стерильній палаті і беззвучно здригаюся від ридань. Мої плечі трусяться. Я притискаюся лобом до краю її ліжка, обережно стискаючи її холодні пальці двома руками, і дозволяю цьому болю вирватися назовні.

Сльози обпікають шкіру. Вони течуть по щоках, змішуючись із залишками дощу та бруду. Мені не соромно. Мені плювати, якщо зараз зайде лікар або Макс. Я просто хочу, щоб вона дихала.

— Оксано... — мій шепіт зривається на задушливий хрип. Я піднімаю голову, дивлячись на її заплющені очі. — Ксю. Дівчинко моя. Прошу тебе. Благаю тебе, не роби цього. Не йди.