17. Оксана

    Запах дешевої ванілі, перепаленої кави та вологого верхнього одягу в'ївся в мою шкіру настільки глибоко, що я перестала його помічати. Звичайна зміна в пекарні. На годиннику майже дев'ята вечора, за вікном мрячить дрібний, колючий осінній дощ, розмиваючи жовте світло вуличних ліхтарів у брудні плями. 

Я стою за прилавком, механічно протираючи скляну вітрину ганчіркою. Мої руки пахнуть мийним засобом, під нігтями — залишки тіста. Спина ниє від дванадцяти годин на ногах, але цей фізичний біль — ніщо порівняно з тією параноєю, яка гризла мене перші тижні. Ірина, власниця пекарні, сидить на високому стільці біля каси, зосереджено перераховуючи дрібні купюри. Вона втомлена жінка з різкими рисами обличчя, яка звикла виживати, рахуючи кожну копійку. 

— Оксано, протри ще кавомашину і будемо зачинятися, — кидає вона, не піднімаючи голови. — Покупців уже не буде. У таку погоду добрий господар собаку на вулицю не вижене. 

— Добре, Ірино, — тихо відповідаю я, натягуючи козирок чорної кепки нижче на очі. Це моя уніформа. Кепка і мішкуватий сірий фартух роблять мене абсолютно безликою. Я повертаюся до кавомашини, беру чисту губку. Монотонний шум холодильника з напоями заспокоює. Я вже майже звикла до цієї рутини. Майже повірила, що можу просто зникнути, розчинитися в цьому брудному, сірому передмісті, де нікому немає діла до чужого минулого. 

Гучний, важкий звук двигуна розрізає шум дощу. Я інстинктивно піднімаю погляд на вікно, і моя рука з губкою завмирає в повітрі. Прямо перед входом у пекарню, просто на тротуарі, ігноруючи всі правила паркування, зупиняється чорний, ідеально відполірований позашляховик. Краплі дощу стікають по його тонованому склу. Це не машина з цього району. Такі елітні автомобілі не зупиняються біля дешевих кіосків із випічкою. Світло фар на мить сліпить мене, але я встигаю побачити, як відчиняються задні дверцята. Моє серце зупиняється.

     Кров у жилах миттєво перетворюється на крижану крихту. З салону виходить він. Ян. На ньому довге чорне пальто, яке робить його фігуру ще масивнішою, ще хижішою. Він не піднімає коміра, не ховається від дощу. Просто стоїть кілька секунд на вулиці, обводячи поглядом неонову вивіску пекарні. Його обличчя — це та сама непроникна, жорстока маска з телеекрана. Він знайшов мене. Паніка б'є в голову сліпучим спалахом. Інстинкт виживання кричить лише одне слово: біжи. Я кидаю губку прямо в раковину. — Ірино, я... мені треба на склад. За борошном на ранок, — мій голос звучить жалюгідно, він тремтить, зриваючись на хрип. Власниця здивовано піднімає очі від каси. 

— Яке борошно? Ми ж завтра постача чекаємо... Але я вже не слухаю. Пірнаю за пластикові жалюзі, що відділяють торговий зал від тісної, темної підсобки. Дзвіночок над вхідними дверима дзвенить різко і гучно. 

Він увійшов. Я притискаюся спиною до холодної кахельної стіни підсобки, обхопивши голову руками. Повітря застрягає в горлі, я затискаю рот долонями, щоб не видати ні звуку. Мене колотить так сильно, що зуби вибивають нервовий дріб. Крізь щілину між пластиковими смугами я бачу частину торгового залу. Ян стоїть посеред приміщення. Він заповнює собою весь простір. Його аура грошей, влади і абсолютної, нещадної сили настільки дисонує з дешевим лінолеумом і запахом старої олії, що здається, ніби стіни пекарні зараз тріснуть. Ірина завмирає за касою. Вона інстинктивно випрямляє спину, притискаючи до грудей пачку дрібних купюр. Вона звикла мати справу з різними людьми, але хижаків такого калібру тут не буває. 

— Добрий вечір, — голос Яна звучить тихо, м'яко, але від цього оксамитового баритону по моїй шкірі повзуть крижані мурашки. Це тон людини, яка звикла, що їй підкоряються без зайвих слів. 

— Добрий... — невпевнено відповідає жінка, нервово ковтаючи. — Ми вже зачиняємося. Кавомашина вимкнена. 

— Я не по каву, — Ян повільно підходить до прилавка. Його дорогі шкіряні туфлі не видають жодного звуку. Він зупиняється навпроти каси, спираючись однією рукою на скляну вітрину. 

Він дістає з внутрішньої кишені пальта фотографію і кладе її на скло, посуваючи до Ірини. 

— Я шукаю цю дівчину. Я заплющую очі. Мені не потрібно бачити фото, щоб знати, що там. Це мій знімок. Власниця опускає погляд на світлину. Я бачу, як на її лобі збираються зморшки. Вона примружується. — Моя підопічна, — продовжує Ян, і в його голосі з'являється та сама металева, небезпечна нотка, яка не терпить брехні. — Втекла з дому. Може ховатися в цьому районі. Можливо, шукала роботу. Без документів. Ірина мовчить кілька довгих, нестерпних секунд. 

Я перестаю дихати. Легені горять від нестачі кисню. Якщо вона зараз поверне голову в бік підсобки... Якщо просто скаже «вона тут»... Усе закінчено. Мене посадять у те чорне авто, і я більше ніколи не побачу свободи. Знову стану його річчю. 

— За достовірну інформацію, яка приведе до неї, я плачу мільйон гривень, — Ян робить контрольну паузу, дозволяючи цій цифрі зависнути в повітрі. — Готівкою. Прямо зараз. Якщо вона працює у вас... ви забудете про цей кіоск назавжди і купите собі нормальний бізнес. 

Ірина повільно піднімає очі. Мільйон гривень. Для жінки, яка перераховує потерті двадцятки, щоб заплатити за оренду — це не просто гроші. Це нове життя. Вона переводить погляд на пластикові жалюзі. Туди, де стою я. Я бачу її очі. У них б'ється жадоба, страх і раптове розуміння. Вона знає. Завжди знала, що я не та, за кого себе видаю, але їй потрібна була дешева робоча сила. А тепер перед нею стоїть джекпот. 

— Знаєте... — голос Ірини тремтить. Вона облизує сухі губи. — Ця дівчина на фото...