16. Оксана

   Замок на моїх нових дверях постійно заїдає. Потрібно двічі смикнути ручку на себе, трохи підняти її вгору, а потім із силою натиснути на ключ, щоб механізм нарешті провернувся з глухим, іржавим скреготом.

Я переступаю поріг, замикаю двері на всі три оберти й притуляюся спиною до оббивки зі старої шкіри, що місцями потріскалася й випустила назовні шматки жовтого поролону. Видихаю.

Моя нова реальність пахне смаженою цибулею з сусідньої квартири, старим лінолеумом і сирістю. Це однокімнатна хрущовка в глибокому передмісті, куди маршрутки ходять лише до десятої вечора, а далі — добирайся як хочеш. Тут тонкі стіни, через них чути, як сусід зверху дивиться телевізор, а в крані на кухні постійно капає вода, скільки б я не закручувала вентиль. Шпалери у квіточку вицвіли десь на початку нульових, а єдине вікно виходить на сіру бетонну стіну сусідньої панельки та низку гаражів.

Це не елітний маєток у Сосновому Бору. Тут немає прислуги, панорамних вікон і охорони.

Але це моя територія.

Я скидаю важкі черевики, проходжу на кухню і вмикаю старий електричний чайник. Він починає шуміти, мов турбіна літака. Минуло рівно тридцять днів відтоді, як я вилізла через вікно гуртожитку Кіри й, змінивши три маршрутки, опинилася тут. Подруга знайшла цю квартиру через якихось лівих знайомих. Власниця, літня жінка з дачі, погодилася здати її за копійки й, що найголовніше, без договору та перевірки паспорта. Лише готівка в руки щомісяця.

Два тижні я живу сама.

Я влаштувалася на підробіток у невелику пекарню біля кінцевої. Власниця, Ірина, платить мені гроші щовечора в конверті, не ставлячи зайвих питань. Зміни важкі, по дванадцять годин на ногах. Я фасую круасани, варю каву в дешевій еспресо-машині, мию підлогу і продаю хліб втомленим людям, що повертаються після нічних змін. Моя спина щовечора ниє, а під нігтями в'ївся запах кавової гущі та дешевої ванілі. Мої руки, хоча Ян колись забороняв псувати їх миттям посуду, тепер сухі від мийних засобів, а на вказівному пальці красується свіжий опік від капучинатора. Я щаслива.

У якомусь перекрученому, викривленому сенсі я дійсно щаслива. Коли купую найдешевші макарони в місцевому супермаркеті, знаю, що це мої гроші. Коли п'ю розчинну каву з надщербленої чашки, сидячи на старому табуреті, впевнена: ніхто не зайде в цю кухню, щоб оцінити мій вигляд чи вказати, з ким розмовляти. Я більше не актив. Не підопічна. Не лот на аукціоні. Я просто дівчина в сірому худі, яких тисячі. Я розчинилася в натовпі.

Чайник клацає, вимикаючись. Заливаю окріп у чашку, кидаю туди пакетик зеленого чаю й натискаю кнопку на пульті старенького пузатого телевізора, що дістався мені разом із квартирою.

Екран кілька секунд мерехтить сірими смугами, а потім з'являється картинка. Новинний канал.

Я роблю ковток чаю, і раптом гаряча рідина застрягає в горлі.

На екрані — Ян.

Він стоїть на тлі скляних дверей свого головного офісу в центрі Києва. На ньому ідеальний чорний костюм, біла сорочка без краватки, розстебнута на один ґудзик. Мікрофони журналістів тягнуться до нього, мов щупальця.

«...відомий бізнесмен Ян Сильвестрович оголосив безпрецедентну винагороду за будь-яку інформацію про місцезнаходження його підопічної, Оксани Петренко, зниклої місяць тому», — монотонно віщає дикторка за кадром.

Камера бере його обличчя крупним планом.

Для всіх цих журналістів, для глядачів по той бік екрану він виглядає як стурбований, серйозний опікун, що втратив доньку свого покійного друга. Він тримається впевнено, його голос звучить спокійно і виважено.

Але я знаю його занадто добре.

Я бачу, як ледь помітно сіпається м'яз на його жорсткій вилиці. Я бачу цю непроглядну, чорну порожнечу на дні його очей. Це не тривога. Це сказ. Це абсолютна, концентрована, холодна лють хижака, у якого вирвали здобич прямо з-під носа.

— Моя підопічна переживає важкий емоційний період після втрати батька, — рівно говорить Ян у мікрофони. Бреше, не кліпаючи оком. — Ми припускаємо, що її зникнення — це наслідок стресу. Я звертаюся до всіх, хто міг її бачити: гарантую повну анонімність і винагороду в розмірі мільйона гривень за достовірну інформацію.

Мільйон гривень.

Чашка в моїх руках дрібно тремтить, чай розхлюпується на клейонку столу.

Він не зупинився. Не відпустив мене. Те, що він не шукає мене відкрито через поліцію, свідчить лише про одне — він задіяв власну службу безпеки. Макс і його пси зараз переривають усе місто. Вони перевіряють камери, вокзали, автостанції. Ян підняв ставки до небес. За мільйон гривень у цьому районі мене видасть будь-хто, і Ірина з пекарні теж, якщо раптом побачить моє фото.

— Оксано, якщо ти це чуєш, — Ян раптом дивиться прямо в камеру. У мене по шкірі біжать крижані мурашки. Його погляд пробиває екран і впивається прямо мені в горло. — Повертайся додому. Тобі нічого не загрожує. Усе буде так, як має бути.

«Як має бути». За його правилами. У його клітці.

Я різко натискаю на кнопку вимкнення. Екран гасне, залишаючи мене в тиші кухні.

Дихання збивається. Параноя, що останні кілька днів трохи відступила, повертається з новою силою. Мені здається, ніби кожна чорна машина на вулиці — це його позашляховик. Що кожен стукіт у двері — це Макс. Я ховаю світле волосся під темну шапку, ношу великі окуляри без діоптрій і ніколи не розплачуюся карткою. Але чи достатньо цього, коли на тебе полює людина з необмеженими ресурсами?