15. Оксана

Смарагдовий шовк тріщить під моїми пальцями.

Я не намагаюся акуратно розстебнути блискавку. Я просто смикаю тканину на грудях, розриваючи її, ніби вона просякнута кислотою. Сукня — його подарунок, його броня, його цінник на мені — безформною ганчіркою падає на підлогу моєї кімнати.

Я осідаю слідом за нею. Коліна боляче вдаряються об паркет, але я цього майже не відчуваю.

Повітря вривається в легені з різким, свистячим звуком. Я затискаю рот долонями, щоб не закричати. Щоб ніхто в цьому проклятому будинку не почув, як я ламаюся.

Сльози печуть очі. Вони течуть по щоках, змиваючи ідеальний макіяж, змішуючись із гіркотою на губах.

«Офіційно вільна». «Шукаємо партію». «Пропозиції в мій офіс».

Його слова б'ються в голові, як птахи в клітці. Він зробив це. Він публічно розтоптав мене, перетворив на вигідний актив, щоб довести свою абсолютну владу. Він дивився мені в очі й продавав мене своїм партнерам, тим самим старим, слизьким чоловікам, які пускали на мене слину на прийомі.

Я обхоплюю себе за плечі, здригаючись від ридань. Мені холодно. Холодно так, що кістки ломить. У цьому будинку завжди було холодно, але зараз цей холод став смертельним.

Якщо я залишуся — завтра тут з'являться «женихи». Ян перевірить їхні рахунки, вибере того, хто буде найбільш корисним для його бізнес-імперії, і просто передасть мене з рук у руки. Як ключі від автомобіля. Як тека з документами. Щоб помститися за мій непослух, щоб прибрати з очей проблему.

Ні.

Це слово спалахує всередині мене, спочатку як іскра, а потім перетворюється на пожежу. Злість витісняє відчай. Я витираю обличчя тильним боком долоні, жорстко розмазуючи чорну туш по шкірі.

Ні. Я не річ. Я не його власність.

Я різко підводжуся. Дихання все ще збите, але рухи стають точними й швидкими.

Підходжу до гардеробної й дістаю найтемніший, найнепомітніший одяг. Чорні джинси. Темно-синій худі з глибоким капюшоном. Черевики на грубій підошві. Одягаюся так швидко, ніби за мною вже женуться.

З-під ліжка витягую невелику спортивну сумку. Кидаю туди пару футболок, білизну, теплі шкарпетки. Паспорт. Документи на батькову квартиру, до якої я не маю доступу до двадцяти одного року, але вони мої за правом.

Гроші.

Відчиняю шухляду столу. Ян щомісяця переказував мені солідну суму на картку, але я ніколи не витрачала все. Я знімала готівку, ховала її між сторінками старих книжок з архітектури — інстинкт самозбереження, який завжди кричав, що колись мені знадобляться незалежні гроші.

Вигрібаю купюри, запихаю їх у внутрішню кишеню куртки. Картки Яна залишаю на столі. Він заблокує їх у ту ж секунду, як виявить мою відсутність, і по них відстежить мою локацію.

Телефон. Його я теж кладу поруч із картками на стіл.

Підходжу до дверей і прислухаюся. У будинку тихо. Ян, мабуть, ще не повернувся з прийому або вже закрився у своєму кабінеті. Макс чергує внизу біля центрального входу.

Але є ще один шлях. Чорні сходи для персоналу, що ведуть у підвальне приміщення з пральнею, а звідти — двері на задній двір, до старого саду. Там є сліпа зона між камерами, біля високих сосен, де гілки закривають огляд.

Беру сумку. Відчиняю вікно у своїй кімнаті навстіж, щоб подув вітер і створив ілюзію, ніби я просто дихаю повітрям, якщо хтось зайде.

Ковзаю в коридор. Тіні будинку ховають мене. Кожен скрип паркету здається мені пострілом. Я не дихаю, спускаючись вузькими бетонними сходами в підвал. Пахне порошком і сирістю. Металеві двері назовні завжди замкнені, але я знаю, що ключ висить на гачку за щитком — якось бачила, як садівник вішав його туди.

Пальці тремтять, коли я намацую холодний метал. Ключ зі скреготом повертається в замку.

Я штовхаю двері і вивалююся в ніч.

Дощ ллє нещадно, миттєво промочуючи капюшон. Я біжу. Біжу по мокрій траві, ковзаючи і ледь не падаючи. Мої легені горять, гілки сосен б'ють по обличчю, дряпаючи шкіру. Паркан тут високий, але біля старої альтанки є декоративна кам'яна кладка. Я кидаю сумку через паркан, чіпляюся здертими до крові пальцями за мокрий камінь, підтягуюся, перекидаю тіло і важко падаю на сиру землю з іншого боку.

Вільна.

Я піднімаюся, хапаю сумку і біжу через лісосмугу до траси. Машини проносяться повз, розбризкуючи воду. Я махаю рукою кожній, поки нарешті старий сірий «Ланос» не гальмує біля мене.

— До центру, — видихаю я, падаючи на заднє сидіння. — Заплачу вдвічі. Тільки швидше.

Водій мовчки киває і тисне на газ.

У машині мене починає колотити. Відкатує адреналін. Я сиджу, обхопивши себе руками, і дивлюся на розмиті вогні нічного Києва. Мені потрібно до Єви. Вона єдина, хто зрозуміє. Вона моя найближча подруга. Вона бачила сьогодні цей жах на прийомі. Вона не відштовхне.

Таксист висаджує мене біля елітного житлового комплексу на Печерську, де Єва тимчасово живе зі своїм Назаром. Охорона на ресепшені мене знає, тому пропускає без питань. Я піднімаюся на вісімнадцятий поверх, залишаючи на мармуровій підлозі мокрі сліди від черевиків.

Тисну на дзвінок.