14. Оксана

   Темно-смарагдовий шовк ковзає по шкірі прохолодною водою, перш ніж щільно, майже безжально обхопити тіло. Я стою перед великим дзеркалом у своїй кімнаті, і мої пальці зрадницьки тремтять, коли я намагаюся застебнути тонку застібку на потилиці. Цю сукню привіз кур'єр дві години тому. У великій матовій коробці лежала лише одна коротка записка без підпису: «Сьогодні о дев'ятнадцятій. Дрескод — Black Tie». Мені не потрібен був підпис, щоб зрозуміти, від кого вона. Ян Сильвестрович не залишає нічого на волю випадку. Сукня ідеально підкреслює талію, залишає відкритою лінію ключиць, але при цьому не виглядає вульгарно. Це броня елітного класу. Яну недостатньо просто закрити мене в цьому бункері після вчорашнього інциденту з Владом; він хоче вивести мене у світ. Він хоче продемонструвати мене як свій бездоганний, покірний трофей. Показати всім — і насамперед мені, — що його порядок відновлено, а мій жалюгідний бунт придушено на корені. Я заплющую очі, роблю глибокий вдих і збираю волосся у строгий, гладкий вузол. Жодного зайвого пасма. Жодної емоції на обличчі. Якщо він хоче гру в ідеальну підопічну — він її отримає. 

Коли я виходжу на вулицю, вечірнє повітря обпікає прохолодою. Біля ґанку вже стоїть чорний «Майбах». Макс, як завжди, з кам'яним обличчям відчиняє переді мною задні дверцята. Я сідаю в салон, і мене миттєво огортає знайомий, важкий запах шкіри, дорогого дерева та його парфумів із нотками сандалу й чорного перцю. Ян сидить поруч. На ньому бездоганний чорний смокінг, білосніжна сорочка і краватка-метелик, що робить його риси обличчя ще різкішими, ще хижішими. Він навіть не повертає голови, коли я сідаю. Його погляд прикутий до екрана планшета. Машина плавно рушає з місця. Між нами висне така щільна, отруйна тиша, що її можна різати ножем. Я дивлюся у вікно на миготливі вогні траси, стискаючи в руках невеликий клатч. Кожен мій м'яз натягнутий, як струна. Я чекаю, що він щось скаже. Що почне читати лекцію про мою поведінку, про вчорашнього Влада, про те, як я повинна поводитися сьогодні. 

Але Ян мовчить. Його мовчання — це найгірший вид тортур. Воно розчавлює психіку значно ефективніше за будь-який крик. Тільки коли автомобіль з'їжджає на освітлену територію елітного готелю «Grand Plaza», екран його планшета гасне. Ян повільно повертає до мене голову. Його очі в напівтемряві салону здаються абсолютно чорними. 

— Пам'ятай правила, Оксано, — його голос лунає низько, рівно, без жодної інтонації, але від цього звуку по моїй спині пробігає холод. — Ти — моя супутниця. Ти тримаєш спину прямо. Не відходиш від мене далі, ніж на крок. Жодних розмов із пресою, жодних імпровізацій. Ти посміхаєшся і підтверджуєш усе, що я кажу. Я повертаю голову і дивлюся йому прямо в очі, намагаючись втримати власну маску байдужості. 

— Не хвилюйся, Яне Сильвестровичу. Я добре вивчила свою роль. Буду твоєю ідеальною, мовчазною лялькою на шарнірах. Гонорар за акторську гру можеш переказати мені на картку. Жоден м'яз на його обличчі не здригається. Він ніяк не реагує на мій сарказм. Він просто відчиняє дверцята зі свого боку, виходить і обходить машину, щоб простягнути мені руку. Я неохоче вкладаю свою долоню в його. Його пальці миттєво змикаються навколо моїх, жорстко, владно, фіксуючи мене так надійно, ніби боїться, що я вирвуся і втечу прямо тут, на червоній доріжці. Ми заходимо до холу «Grand Plaza». Спалахи фотокамер сліплять очі, але Ян веде мене крізь цей натовп журналістів і фотографів із такою холодною впевненістю, ніби ми йдемо порожнім коридором. Головна зала прийому вражає своїм розмахом. Величезні кришталеві люстри розкидають золотисте світло на ліпнину, звучить тиха, жива музика джазового квартету. У повітрі стоїть густий аромат дорогих парфумів, шампанського та вишуканих закусок. 

Тут зібралася вся світська еліта столиці: політики, міністри, власники банків, промислові магнати. Ті самі люди, які керують цим містом. Ті самі люди, багато з яких колись тиснули руку моєму батькові, Анатолію Петренку. Щойно ми робимо кілька кроків углиб зали, розмови навколо нас трохи стихають, а погляди миттєво приковуються до нашої пари. Я відчуваю, як важка, гаряча долоня Яна опускається мені на поперек. 

Він притискає мене до себе трохи ближче, ніж того вимагає світський етикет. Його пальці крізь тонкий шовк сукні обпікають мою шкіру. Це не жест турботи чи підтримки супутниці. Це тавро. Це його спосіб без слів сказати кожному чоловікові в цьому залі: «Моє. Не наближатися».

— Яне Сильвестровичу! Яка зустріч, — до нас підходить огрядний чоловік із сивиною на скронях і хитрим, оцінюючим поглядом. Я впізнаю його — це колишній бізнес-партнер мого батька по металургійному комбінату, Григорій Іванович. — Радий, що ти нарешті знайшов час для нас грішних. 

— Добрий вечір, Григорію, — Ян стримано тисне йому руку, не прибираючи другої з моєї спини.

Погляд старого магната повільно переповзає на мене. Він сканує моє обличчя, мою сукню, і в його очах з'являється той специфічний, липкий блиск, який буває у колекціонерів, коли вони бачать рідкісну картину. 

— А це, мабуть, юна Оксаночка? — тягне він, розпливаючись у посмішці. — Боже мій, як швидко летить час. Я пам'ятаю тебе ще зовсім дитиною, коли Анатолій приводив тебе до нас на раду директорів. Ти виросла справжньою красунею. Викапана мати, але погляд — точно Толин. 

— Добрий вечір, Григорію Івановичу. Дякую, — вичавлюю я з себе завчену, ввічливу посмішку.

— Ян оберігає тебе від світського життя так ревно, що ми вже почали думати, ніби ти живеш у монастирі, — жартує старий, піднімаючи келих із віскі. — Але сьогодні ви просто прикраса цього вечора.