13. Ян.

     Двері зачиняються з глухим, важким клацанням. Електронний замок стабілізує механізм, відрізаючи мене від вулиці, від нічної сирості, від звуку відїжджаючого мотора того нікчемного студентського «гольфа» і — найголовніше — від неї. Я стою в слабкому світлі холу кілька секунд, дивлячись на власне відображення у величезному дзеркалі на стіні. 

Обличчя — маска. Жодного зайвого мімічного руху. Тільки біла смуга на щоці від зведених від напруги щелеп. Я тримав цю маску там, на вулиці. Я дивився на те, як якийсь малолітній виродок чіпляється руками за тіло Оксани, як вона відсахується від нього з фізичною відразою, і кожна клітинка мого єства вимагала лише одного — переступити через цей довбаний паркан, витягти покруча з машини й розтрощити йому обличчя об асфальт. Не тому, що він зачепив чиюсь чужу власність. А тому, що його брудні пальці торкалися шкіри, яку я хворів не чіпати. Шкіри, яка пахне моїм тютюном і моїм відчаєм. Але я проковтнув це. 

Затиснув у кулаці, запечатав за крижаними стінами й видав їй порцію такої бездоганної, стерильної байдужості, від якої в неї в очах блиснули сльози. Я скидаю сорочку прямо в холі, кидаючи її на мармуровий диван і крокую до кабінету. У темряві великого будинку мої кроки звучать занадто гучно, ніби удари молота. Усередині кабінету холодно. Панорамні вікна пропускають бліде світло місяця. Я навіть не вмикаю світло. Мені потрібна ця темрява. Підходжу до міні-бару, дістаю важку склянку і наливаю собі віскі — до самого краю, без льоду. Рідкість обпалює горло, але не гасить той вогонь, що розливається під ребрами з самого вечора. Вона привезла його сюди. Притягла цього недоумка прямо під мої камери, розраховуючи на сцену. Думала, що я вискочу на вулицю, як поранений звір, почну кричати, качати права, вибивати з нього правду. Вона хотіла побачити мій втрачений контроль. Я ставлю склянку на стіл так різко, що кришталь дзенькає і тріскається вздовж дна. На темне дерево капає темна рідина, але мені байдуже. Вона грається з вогнем. 

З таким вогнем, який спалить її дотла, навіть не залишивши попелу. Я ходжу по кабінету від стіни до стіни, заклавши руки за спину. У пам’яті знову й знову спливає ця картинка: його губи на її губах. Цей дешевий, показовий поцілунок. І те, як вона потім витирала обличчя, як її нудило від самого дотику чужого чоловіка. Вона терпіла це заради помсти мені. Заради того, щоб довести, що вона може бути вільною. Що ж. Вона хоче свободи? Вона її отримає. Думка формується чітко й холодно, витікаючи з найглибших куточків мого прагматизму. Це більше не може тривати. Цей цирк із бунтом, студентами, демонстративними витівками і її щоденною присутністю в цьому будинку — розриває мою систему безпеки зсередини. 

Я давав собі зарік тримати її на відстані. Оформлювати опіку, захищати від ворогів, виконати обіцянку Анатолію — так, це мій обов'язок. Але терпіти її перетворення на дикунську розбещену дівчинку, яка не розуміє межі між реальним життям і дешевою мелодрамою, я не буду. Їй потрібен чоловік. Нормальний, дорослий, статусний чоловік із правильного кола, який візьме її за руку, заведе у свій світ, поставить у рамки пристойності й забезпечить той самий «ідеальний захист», про який вона так голосно плаче. Без усіх цих студентських драм, без моєї присутності, без цього щоденного ходіння по лезу ножа щоразу, коли я дивлюся на її закривавлену шию чи згадую тінь її тіла на цьому чортовому столі. Я зупиняюся біля вікна. У грудях раптом з’являється дивне, гостре відчуття. Ніби тупий ніж повільно провертають під серцем. Я починаю перебирати в голові кандидатів. Син мого партнера по логістиці, Артем?

 Ні, занадто розбещений мажор. Молодший син міністра інфраструктури? Чистий, вихований, із гарною освітою в Лондоні. Спадкоємець аграрного холдингу? Кожне ім'я, кожна кандидатура, яку я витягую з пам'яті для неї, віддається в моєму тілі фізичним болем. Я уявляю її на офіційному прийомі в білій сукні від кутюр. Поруч із нею стоїть якийсь виголений, ідеальний хлопчик з хорошої родини. Він посміхається фотографам, бере її за тонке зап'ястя, притискає до себе у вальсі. 

Оксану видають заміж за іншого. Вона носить чуже прізвище. Вона прокидається в чужому ліжку, народжує чужих дітей, будує своє життя далеко від цього кабінету, від моїх стін, від моєї опіки. Повітря в кімнаті раптом закінчується. Мене скручує така дика, звіряча ненависть — до цього гіпотетичного чоловіка, до її батька, який залишив мені цей тягар, до самого себе, — що пальці самі стискаються в такі міцні кулаки, аж тріщать суглоби. Ні.

 Вона не піде ні до якого міністерського синка. Вона не буде посміхатися іншому чоловікові. Ця думка шматує мене зсередини, наповнюючи рот металевим присмаком крові. Я відчув її смак. Я торкався її тоді, вночі, коли світ навколо руйнувався від куль і скла, і тепер мій мозок зафіксував її як мою. Тільки мою. Будь-яка спроба віддати її комусь іншому відчувається як ампутація власних рук. Я б'ю кулаком по стіні. Глухий удар відлунює в порожнечі кабінету. Шкіра на костячках здирається до крові, але фізичний біль приносить полегшення. Єдине, що здатне заглушити цю внутрішню чорну діру. Вона думає, що я байдужий? Вона вважає, що я просто виконую папірець про опікунство і можу спокійно дивитися на її спроби знайти собі іншу «біологію»? Я спускаюся на перший поверх, крокую до її крила. Двері в її кімнату зачинені. Я зупиняюся на порозі, дивлячись на білу дерев'яну поверхню. Усередині тихо. Вона, мабуть, зараз сидить там, згорнувшись калачиком на ліжку, задихається від образи і проклинає мене.

 Рука сама тягнеться до ручки. Мені нічого не вартує відчинити ці двері, увійти, притиснути її до цих проклятих стін і вибити з неї всю цю дурну дурницю про студентську любов та самостійність. Показати їй, хто тут господар і кому вона насправді належить. У мене є всі права. Я її опікун. Я її закон. Але я різко відсмикую руку від ручки, ніби обпікшись. Ні. Якщо я зроблю це зараз, я зламаю останні бар'єри. Я переступлю межу, з якої вороття вже не буде. Вона почне боятися мене по-справжньому. Або, що ще гірше, повністю розчиниться в мені, знищивши будь-яку рештку своєї гордості й волі, яку вона зараз так відчайдушно намагається захистити цими жалюгідними витівками з Владом. Я різко розвертаюся і йду назад до свого кабінету. Вона хоче грати у дорослі ігри?