12. Оксана

   Четверта пара тягнеться нестерпно довго. Викладач щось монотонно креслить на дошці, монохромні лінії зливаються в одну суцільну сітчасту пляму, а я просто дивлюся на годинник. Кожна хвилина віддається глухим пульсом у скронях.

Коли лунає дзвінок, я скидаю речі в рюкзак першою. Виходжу з аудиторії, не чекаючи на Кіру, і швидко йду коридорами архітектурного корпусу. Адреналін, який тримав мене на плаву під час розмови з Владом, починає спадати, залишаючи по собі липкий, холодний осад сумнівів. Чи не роблю я гірше? Чи не заганяю себе в ще глибшу пастку?

Але перед очима одразу постає обличчя Яна. Його холодний, порожній погляд того ранку. Його ідеально зав'язана краватка. Його слова, що розрізали мене навпіл. Фатальна помилка. Біологія.

Ні. Я маю це зробити. Якщо він грає в байдужість, я змушу його дивитися, як ця байдужість руйнує те, що він так відчайдушно намагався контролювати.

На вулиці вже збираються сутінки, осіннє повітря кусає за щоки. Влад чекає біля свого старого, але ретельно відполірованого чорного «Гольфа». Він спирається на капот, у зубах тліє сигарета. Помітивши мене, він відкидає недопалок і відчиняє пасажирські дверцята. Грає свою роль бездоганно.

За десять метрів від нас біля чорного позашляховика завмирає Макс. Його кам'яне обличчя вперше за кілька днів змінює вираз — брови повзуть угору, а щелепа стискається.

Він робить кілька швидких кроків назустріч.

— Оксано. Машина подана.

Я зупиняюся, тримаючись за дверцята «Гольфа». Дивлюся прямо в очі охоронцю.

— Я поїду з Владом.

— У мене чіткі інструкції від Яна Сильвестровича, — голос Макса стає жорсткішим, він майже перегороджує мені шлях. — Ви сідаєте в мою машину, і ми їдемо додому.

— Інструкції стосувалися моєї безпеки, — рівно відповідаю я. Моє серце б'ється так сильно, що відлунює у горлі, але зовні я не показую жодної емоції. — Ти можеш їхати за нами. Дистанція п'ять метрів тебе влаштує?

Влад позаду мене тихо хмикає, явно насолоджуючись виставою. Макс переводить на нього важкий, багатообіцяльний погляд, від якого більшість студентів уже б провалилися крізь асфальт, але Влад лише нахабно посміхається у відповідь.

Макс підносить руку до вуха, натискаючи на гарнітуру захованого навушника.

— Об'єкт змінює транспорт. Супроводжую, — тихо каже він. Потім робить крок убік, пропускаючи мене. — Як скажете, Оксано.

Я сідаю в салон. Влад закриває за мною дверцята, обходить машину і сідає за кермо. Усередині пахне дешевим ванільним ароматизатором і застарілим тютюном. Цей запах різко контрастує з тонким ароматом шкіри та сандалу в салоні «Майбаха».

Двигун натужно реве, і ми рушаємо з парковки. Я дивлюся в дзеркало заднього виду — чорний позашляховик Макса плавно вирушає слідом, приклеюючись до нашого бампера.

— Ну що, куди їдемо, принцесо? — Влад перемикає передачу, розслаблено відкидаючись на спинку сидіння. — До мене в гуртожиток чи на нейтральну територію?

— Я скину геолокацію, — сухо кидаю я, дістаючи телефон.

Я вводжу адресу головного будинку Яна. Того самого маєтку в закритому елітному селищі, куди Ян Сильвестрович перевіз мене після смерті тата. Він був його найкращим другом, діловим партнером, а коли батька не стало — просто приїхав, мовчки оформив усі папери і забрав мене до себе, ставши моїм законним опікуном.

Телефон Влада пікає. Він кидає погляд на екран навігатора, і його розслаблена усмішка трохи згасає.

— Ого. Сосновий Бір? Серйозно? — він додає гучності магнітолі, намагаючись приховати раптову напругу. — Твій опікун не просто багатий, він із тих, хто відкриває двері ногами в кабінети. Ти впевнена, що ми маємо їхати саме туди? Цей твій Термінатор ззаду мене поглядом уже розстріляв.

— Просто їдь, — мій голос звучить глухо.

Дорога займає майже годину через вечірні затори. За вікном миготять ліхтарі, неонові вивіски, мокрий від мряки асфальт. Влад намагається жартувати, розповідає якісь байки з життя баскетбольної команди, але я відповідаю односкладово. Мої долоні пітніють. Я постійно витираю їх об тканину пальта.

Щойно ми виїжджаємо за межі міста і звертаємо на трасу, що веде до селища, розмови стихають. Ліс обабіч дороги здається чорною, глухою стіною.

Ми під'їжджаємо до високого кам'яного паркану. Масивні ковані ворота, камери відеоспостереження, будка охорони. Це не просто дім. Це фортеця Яна.

— Зупинись тут, — командую я, коли ми опиняємося прямо перед воротами, на освітленій ліхтарями під'їзній доріжці.

Влад глушить мотор. Фари позашляховика Макса спалахують позаду нас, освітлюючи салон.

— Що тепер? — Влад дивиться на мене. У його очах грає азарт, змішаний із легким побоюванням.

— Виходимо.

Я відкриваю дверцята і ступаю на вологу бруківку. Холодне повітря одразу пробирається під пальто, але я не відчуваю холоду. Я відчуваю лише погляди. Знаю, що камери на воротах зараз транслюють кожен наш рух на монітори охорони. І знаю, що Ян удома. Його чорний седан стоїть за парканом, його видно крізь прути воріт.

Влад обходить машину і зупиняється навпроти мене.