11. Оксана

    Заміський будинок, куди мене привозить Макс, схожий на бетонний бункер, замаскований під елітний котедж. Мінімум меблів, сірі стіни, панорамні вікна, що виходять на глухий сосновий ліс. Це не дім. Це сейф. І я в ньому — річ, яку тимчасово сховали, поки не вщухне стрілянина.

Макс мовчки заносить мою сумку, перевіряє датчики на вікнах і залишається чергувати на першому поверсі. Я піднімаюся на другий, заходжу в гостьову спальню і падаю на ідеально заправлене ліжко.

Я не плачу. Сльози закінчилися ще там, на кахлі у ванній. Залишилося тільки відчуття випаленої пустелі всередині. Кожен вдих дряпає горло. Шкіра досі пам'ятає дотики Яна, його запах, важкість його тіла. А розум раз у раз прокручує його ранковий, порожній погляд і металевий голос: «Це була фатальна помилка».

Він знищив мене одним реченням. Звів те, що змусило мій світ перевернутися, до базової біології. До тваринного інстинкту.

До вечора тиша цього будинку починає зводити мене з розуму. Вона тисне на вуха, заповзає під шкіру. Мені потрібен хтось живий. Хтось, хто не дивиться на мене як на проблему чи підопічну.

Я дістаю телефон. Пальці слухаються погано, коли набираю номер Кіри. Вона бере слухавку після другого гудка.

— Ксю? Ти де пропала? Дзвоню тобі цілий день! У нас завтра здача ескізів, а ти зникла.

— Кіро, — мій голос звучить надтріснуто, ніби я не розмовляла місяць. — Ти можеш приїхати? Будь ласка.

На тому кінці висне коротка пауза. Кіра завжди безпомилково зчитує мій стан. Увесь її студентський запал миттєво випаровується.

— Диктуй адресу, — коротко кидає вона.

Я спускаюся до Макса і влаштовую невелику сцену, щоб він пропустив її на територію. Спочатку він категорично відмовляється, посилаючись на наказ Яна «нікого не впускати», але мій мертвий погляд і фраза «Тоді дзвони йому і кажи, що я вийду за периметр сама» змушують його здатися. Він обшукує її машину на в'їзді, забирає телефон і лише тоді пропускає до будинку.

Кіра влітає в мою кімнату, як яскравий спалах. На ній шкіряна куртка, від волосся пахне дощем і електронними сигаретами. Вона скидає рюкзак, дивиться на мене — на моє бліде обличчя, мішки під очима і заклеєну пластиром шию — і її очі розширюються.

— Господи, Ксюхо... Хто помер? — вона кидається до ліжка, сідає поруч і хапає мене за крижані руки. — Що з шиєю? Що сталося? Тебе що, тримають тут у заручниках?

Я дивлюся на її обличчя, таке знайоме й стривожене, і стіна, яку я намагалася тримати весь день, дає тріщину.

І я починаю говорити.

Слова вивалюються з мене хаотично, безладно. Я розповідаю їй усе. Про Вольського в ресторані, про те, як Ян продавав мене за контракт, про чорний «Майбах» і дощ. Про постріли. Про те, як посипалося скло і як Ян закрив мене собою.

Кіра слухає затамувавши подих. Її пальці міцно стискають мої. Але коли я доходжу до кабінету... голос починає тремтіти.

Я не підбираю красивих слів. Не намагаюся зробити це романтичним. Я говорю як є. Про розірвану сукню. Про стіл. Про те, як він втратив контроль, як шепотів, що я належу йому, як цілував так, ніби завтра не настане. Як мені було боляче, а потім — як я розчинилася в ньому без залишку.

— Охрініти... — видихає Кіра, прикриваючи рот долонею. В її очах горить дика суміш шоку й захоплення. — Ви... з Яном? Твоїм опікуном? Прямо в його кабінеті? Ксю, це ж... це просто...

Вона не знаходить слів. Але її захоплення миттєво гасне, коли вона бачить моє обличчя. Мої губи кривляться в гіркій, надламаній усмішці.

— А вранці, — мій голос падає до шепоту, — він одягнув чисту сорочку, застібнув запонки і сказав, що це була помилка.

Кіра завмирає.

— Що? — перепитує вона, ніби не розчула.

— Він сказав, що це тваринний інстинкт виживання. Гормональний викид після стрілянини, — я відвертаюся до вікна, відчуваючи, як очі знову пече від сліз. — Він назвав це випадковістю. Сказав, що ніколи цього не повторить, бо я — його обов'язок. А потім просто виставив мене геть. Відправив сюди з Максом, як річ, яку треба заховати.

Повисає тиша. Важка, густа. Я чую, як Кіра шумно втягує повітря носом. Її шок трансформується в чисту, концентровану злість.

— Тваринний інстинкт? — сичить вона. Вона різко піднімається з ліжка і починає міряти кроками кімнату. Її підбори глухо стукають по паркету. — Тваринний інстинкт?! Я йому цей інстинкт зараз степлером прямо на той дубовий стіл приб'ю!

— Кіро, не треба... — я закриваю обличчя руками.

— Ні, треба! — Вона різко зупиняється напроти мене, в її очах горить вогонь. — Ти розумієш, що він робить? Ксю, дивись на мене.

Я неохоче піднімаю погляд. Кіра сідає поруч і бере моє обличчя в долоні.

— Він не відштовхнув тебе, бо не хоче, — карбує вона кожне слово. — Ти сама сказала: він мало не розірвав на тобі одяг. Він мітив територію. Він божеволів від того, що тебе ледь не вбили. Чоловіки не втрачають контроль над собою від «обов'язку». Він відштовхнув тебе вранці, бо злякався.

— Ян нічого не боїться.

— Фігня, — відрізає Кіра. — Ян боїться втратити владу. А вночі він втратив її повністю. Він віддав її тобі. Тому вранці натягнув свою броню — ідеальний костюм, холодний тон — щоб довести собі, що він усе ще головний. Що він усе ще керує грою. Він думає, що може ввімкнути й вимкнути це, коли йому заманеться. Думає, що ти сидітимеш тут, плакатимеш і чекатимеш, поки пан зглянеться.