10. Оксана

      Дощ перетворюється на суцільну стіну води, коли ми в'їжджаємо на територію селища. У салоні "Майбаха" стоїть мертва тиша. Тільки ритмічний стукіт двірників і важке дихання Яна. Він сидить на іншому кінці заднього сидіння, відвернувшись до вікна. Між нами — прірва, заповнена несказаними словами, злістю і чимось таким, від чого в мене досі тремтять кінчики пальців.

"Ніхто, крім мене, не сміє тебе торкатися".

Ця фраза б'ється в скронях пульсом. Я скоса дивлюся на його профіль. Жорстка лінія щелепи, зсунуті брови. Він уже шкодує про те, що зробив. Я бачу це по тому, як він зчепив руки в замок. Він знову вибудовує стіну, яку сам же пробив десять хвилин тому.

Водій зменшує швидкість, повертаючи до наших воріт.

І тоді світ розколюється.

Різкий, сухий удар. Скло з мого боку розлітається всередину салону хмарою блискучих осколків.

Я навіть не встигаю крикнути. Тіло Яна навалюється на мене, вдавлюючи в шкіряне сидіння. Його рука жорстко фіксує мою потилицю, інша накриває спину.

— Голову! — ричить він. — Максе, гони, блядь!

Машина рве вперед так, що мене втискає в Яна. Ще один удар по металу. Глухий. Страшний. Пахне порохом і чимось горілим. Шини вищать по мокрому асфальту. Нас кидає вбік. Я вчіплююся пальцями в піджак Яна. Він важкий, гарячий. Його серце гупає прямо мені в щоку з такою швидкістю, що, здається, проб'є ребра.

— Ворота! — кричить Макс з-за керма.

Ми влітаємо в підземний гараж, ледь не знісши шлагбаум. Бетонні стіни відрізають нас від вулиці. Машина гальмує різко, зі свистом.

Кілька секунд стоїть дзвінка тиша. Тільки потріскує охолоджуваний двигун і важко дихають троє людей.

Ян миттєво відсторонюється. Його руки обмацують мої плечі, руки, обличчя. Рухи рвучкі, майже грубі.

— Ти ціла? Зачепило? — його очі бігають по моєму тілу, скануючи кожну деталь. У тьмяному світлі гаража він виглядає як божевільний. Завжди ідеально зачесане волосся розпалося. На вилиці — кров. Його власна чи моя?

— Я... не знаю, — голос зникає. — Здається, так.

Він різко відчиняє двері, витягує мене за собою.

— Максе, периметр. Камери. Службу безпеки на вуха, — кидає він на ходу, тягнучи мене до ліфта.

Ми влітаємо в кабіну. Ян б'є по кнопці його кабінету на другому поверсі. Двері зачиняються.

Тільки зараз я відчуваю, як пече шия. Рефлекторно торкаюся шкіри. Пальці стають липкими і червоними. Дрібний осколок пройшовся по ключиці.

Ян бачить це. Його погляд зупиняється на моїй закривавленій руці. М'яз на його щелепі сіпається так сильно, що мені стає страшно.

Ліфт дзинькає. Він тягне мене коридором, відчиняє важкі двері кабінету і заштовхує усередину. Замикає замок. Тільки після цього скидає піджак і кидає його на крісло.

— Сідай на стіл, — кидає він, прямуючи до шафки з медикаментами.

— Це просто подряпина...

— На стіл, Оксано!

Я здригаюся від його тону і слухняно залізаю на край масивної дубової стільниці. Тієї самої, звідки я кілька годин тому жбурляла фотографії Гліба. Ноги в чорних панчохах безвольно звисають. Сітка на сукні-боді розірвана на плечі, відкриваючи вид на поріз.

Ян підходить з аптечкою. Його руки... вони тремтять. Я ніколи, жодного разу в житті не бачила, щоб у Яна тряслися руки.

Він відриває шматок бинта, наливає перекис.

— Сиди тихо, — хрипко каже він і торкається вологою тканиною до моєї шкіри.

Я сичу від болю. Він миттєво зупиняється. Його обличчя — за кілька сантиметрів від мого. Запах кедра, тютюну, дощу і металу б'є мені в ніс. Я бачу кожну зморшку біля його очей, кожну тінь від вій.

— Терпи, — видихає він, продовжуючи обережно стирати кров з моєї шиї.

    Його пальці — гарячі, мозолисті — випадково торкаються моєї голої шкіри на ключиці. Мене пробиває струмом. Я шумно втягую повітря.

Він завмирає. Опускає погляд нижче. На порвану сітку. На груди, які важко здіймаються від адреналіну. Потім знову дивиться мені в очі. Його зіниці величезні, майже чорні.

— На п'ять сантиметрів правіше, — тихо, дуже повільно говорить Ян. Його голос ламається. — П'ять сантиметрів, Ксю. І скло пробило б тобі артерію.

— Але не пробило.

— Я б тебе втратив.

У цих словах стільки відчаю, що мені перехоплює подих. Він не грає. Він не мій опікун чи холодний бізнесмен. Він — чоловік, у якого щойно земля пішла з-під ніг.

— Ти сам хотів мене здихатися сьогодні ввечері, — слова вириваються швидше, ніж я встигаю подумати. Жорсткі, несправедливі, але образа все ще пече.

Він відкидає закривавлений бинт на стіл.

— Я хотів тебе захистити! — раптом зривається Ян. Він б'є кулаками по столу по обидва боки від моїх стегон. Нависає наді мною, заганяючи в пастку. — Від цього, блядь! Від куль, від скла, від моїх ворогів! Ти не розумієш, у чому ти живеш!

— То перестань мене відштовхувати! — я подаюся вперед, майже стикаючись з ним носами. — Перестань робити вигляд, що я для тебе просто обов'язок!