9. Оксана

    Тека важко падає на дубову стільницю. Я дивлюся на неї, потім переводжу погляд на Яна. Він стоїть біля вікна, сховавши руку в кишеню штанів. Навіть не обертається. Увага прикута до вечірнього затору внизу.

— Відкрий, — рівно кидає він.

Пальці не слухаються. Підчіплюю картонну обкладинку. Роздруківки, знімки. З першого ж фото на мене дивиться чоловік років тридцяти. Широке обличчя, зализане волосся, самовдоволена напівусмішка.

— Хто це? — голос хрипить.

— Гліб Вольський. — Ян нарешті повертається. На обличчі — порожнеча. Жодної емоції. — Молодший син Леоніда Вольського. Їхня родина — це бетонна стіна. Легальний бізнес, своя служба безпеки, зв'язки. Недоторканні.

— Пізнавально. А я тут до чого?

— До того, що наприкінці жовтня ти станеш його дружиною.

Тиша в кабінеті стає густою. Я чекаю, що кутики його губ здригнуться, видаючи збочений жарт. Але Ян мовчить. Дивиться на мене, як біолог на препаровану жабу.

— Що ти сказав? — я повільно підводжуся. Впираюся долонями в стіл, бо ноги тремтять.

— Ти чула. Мій світ стає надто небезпечним. Твоє прізвище і зв'язок зі мною роблять тебе мішенню. Я обіцяв твоєму батькові захистити тебе, і я це зроблю. Шлюб із сином Вольського — твій гарант безпеки. Питання вирішене.

Груди стискає.

— Вирішене? — я хапаю теку і жбурляю її через стіл. Фотографії розлітаються по підлозі. — Ти просто спихаєш мене, як проблему?!

— Забезпечую тобі надійне майбутнє.

— Я не річ! — я різко обходжу стіл. — Ти мій опікун, а не власник. Ти не можеш просто віддати мене чужому мужику, прикриваючись батьком, бо я стала незручною!

— Можу. — Він ступає назустріч. Лише один крок, але я інстинктивно відсахуюся. — І ти це зробиш.

— Пішов ти!

Рука сама летить до його обличчя. Він перехоплює моє зап'ястя ще в повітрі. Пальці змикаються жорстко, до болю.

— Припини істерику, — він смикає мене на себе. Близько. Запах тютюну та кедра б'є по нервах. — Вольський дасть захист, який я вже не можу гарантувати.

— Ми цілувалися! — випльовую йому в обличчя. Дихання збивається. — Ти притискав мене до стіни у своєму кабінеті, твої руки були під моєю сорочкою! А тепер віддаєш іншому?

М'яз на його щелепі сіпається.

— Це була помилка. Хвилинна слабкість, — його голос звучить твердіше, ніж потрібно. — Я порушив власні правила, і з цим покінчено. Жодних ігор. Твоя безпека важливіша за дитячі фантазії.

Він різко відпускає мою руку. Підходить до столу, натискає кнопку селектора.

— О сьомій ми вечеряємо з Вольськими в "Елегії". Будь готова.

— Не поїду.

— Поїдеш. І будеш посміхатися. Тільки спробуй усе зіпсувати.

Я мовчки розвертаюся і виходжу, грюкнувши дверима так, що здригається скло.

У спальні я падаю на підлогу біля ліжка. Сліз немає. Тільки злість. Липка, гаряча. Віддає іншому, бо так безпечно. Рятує свою совість і обіцянку батьку.

"Поїдеш. І будеш посміхатися".

Окей. Я поїду.

Розчахнюю гардеробну. Десятки суконь, які купував він. Пастель, шовк, закриті ключиці, довжина міді. Уніформа скромної підопічної. Відсуваю їх усі. В кінці висить те, що я купила в Мілані на зло йому, але так і не наважилася одягти.

Це не сукня. Шматок чорної напівпрозорої сітки поверх мікроскопічного атласного боді. Відкрита спина, глибокий виріз. Довжина закінчується там, де починаються ноги.

Я стягую домашній одяг і натягую цю броню. Жодної білизни — вона тут зайва. Тканина облягає, як друга шкіра.

Макіяж роблю швидко і жорстко. Чорні стрілки, агресивні smoky eyes. Темно-вишнева помада. Волосся просто розчісую і перекидаю набік, ніби щойно з ліжка.

Дивлюся в дзеркало. Вульгарно. Дешево. Ескортниця, а не тиха дівчинка з хорошої сім'ї. Ідеально.

О шостій сорок п'ять спускаюся сходами.

Ян чекає в холі. Темно-синій костюм, ідеальна постава. Він чує стукіт підборів і піднімає голову.

Завмирає. Погляд повільно ковзає по моїх ногах, затримується на вирізі і вдаряється в обличчя. Щелепа напружується. Очі темніють.

— Що це на тобі? — голос небезпечно тихий.

— Сукня. — Зупиняюся за два метри від нього, демонстративно поправляючи бретельку, яка ледь тримається. — Не подобається?

— Негайно перевдягнися.

— Немає часу. Вечеря о сьомій. Що подумають Вольські про твою безвідповідальну підопічну, якщо ми спізнимося?

Він робить різкий крок до мене. Я втискаюся спиною в перила. Від нього віє таким холодом, що по голих руках біжать мурашки.

— Думаєш, ти граєш зі мною? — шипить він, дивлячись на мої губи.

— Думаю, якщо я цінний вантаж, який треба терміново збути в надійні руки, маю показати товар обличчям.