8. Ян.

    Тютюновий дим гірчить на язиці. Я випускаю сизу цівку в стелю кабінету, не зводячи очей від екрана ноутбука. На моніторі — пульсуюча червона точка. Вона повільно нипає по трикімнатній квартирі Назара Коваленка.

Макар щойно відрапортував: об'єкт у безпеці, під наглядом, п'є чай із подругою.

Об'єкт.

Я називаю її «об'єктом» у розмовах з охороною, ніби це якась цінна посилка чи партія незадекларованого вантажу. Але в роті від цього слова щоразу виникає мерзенний присмак брехні.

Я роблю ковток віскі. Крижаний кубик дзенькає об важке скло.

Я заборгував її батькові.

Анатолій Петренко думав, що робить як краще, коли підписував той бісовий папір за місяць до того, як куля наздогнала його в автомобілі. Він вважав мене єдиним, хто зможе вберегти його доньку від зграї вовків, які вже ділили його статки й бізнес. Анатолій залишив мені не просто майно чи компанію. Він залишив мені Оксану. І якби ж Анатолій знав, що найнебезпечніший вовк для його дівчинки — це той, кому він особисто вручив ключі від її життя.

Це не кохання. Я не вірю в цю рожеву дурість для слинявих підлітків. Це обов'язок. Важкий, непохитний борг, який зв'язав мене по руках і ногах. Я не маю права на помилку перед людиною, якої вже немає. Анатолій зробив для мене те, що ніхто й ніколи б не зробив. Я винен йому занадто багато, і Оксана — це мій хрест. Вона навіть не здогадується про всі глибини цієї прірви. Вони з батьком були чужими останні роки, вона й половини не знає про його справи. І якщо вона колись дізнається правду... про те, чому саме я став її опікуном і чому свято бережу її... вона ненавидітиме мене ще сильніше.

Хоча куди вже сильніше.

Я нахиляюся над столом, спираючись ліктями на темне дерево, і заплющую очі. У скронях важко, ритмічно гупає кров.

Перед очима знову виринає той вечір у моєму кабінеті. Вона стоїть навпроти, щоки палають від сліз і люті, у червоних очах — чистий, дикий виклик. Вона била мене в груди своїми маленькими кулаками, щось кричала про волю, про те, що я перетворив її життя на в'язницю, що ненавидить мене і мій дім.

А я просто дивився на її тремтячі, соковиті губи.

І в якийсь момент у мені щось переключається. Рушиться залізобетонний блок, який я будую місяцями. Мені захотілося заткнути її. Не словами. Захотілося відчути, як ця дика, норовлива дівчинка зламається в моїх руках, як її опір перетвориться на дим.

Я схопив її за потилицю, притягнув до себе і впився в її губи.

Це не поцілунок. Це напад. Жорсткий, загребущий, отруйний. Вона спочатку завмирає від шоку, а потім... вона відповідає. Вона заново дихає мені в губи, вчіплюється пальцями в моє волосся, і в цей момент у моїй голові вибухає граната. Я відчуваю, як земля вислизає з-під ніг. Я ледь не розриваю на ній блузку прямо там, на письмовому столі.

Коли я силою відштовхую її до шафи, моє серце калатає як оскаженіле. Вона дивиться на мене злякано, зім'ята, з розмазаною помадою, дихає важко і часто. А я відчуваю лише огиду. До самого себе. До того, що якась двадцятирічна дівчина за три секунди перетворює мене на тварину, яка втратила контроль.

Я не закоханий. Ні. Але між нами є якась бісова хімія, смертоносний магніт, який тягне мене до неї проти моєї волі. Вона як вірус. Як свербіж під шкірою, якого неможливо позбутися. Її дика енергія пробиває мою броню за лічені миті.

Беру зі столу телефон. Пальці самі знаходять її номер. Натискаю виклик.

Один гудок. Другий. Третій.

Вона зволікає. Я майже фізично відчуваю, як вона сидить на кухні Єви, дивиться на екран мого виклику і кусає свої кляті губи.

— Слухаю, — її голос у слухавці звучит сухо, але я чую це ледь помітне тремтіння. Вона нервує.

— Дев'ятнадцята п'ятдесят, — кажу я рівним, крижаним тоном, від якого у моїх підлеглих зводить щелепи. — За п'ять хвилин Макар чекає тебе внизу. Якщо о восьмій ти не будеш у будинку — я приїду сам і витягну тебе звідти.

— Я взагалі-то в гостях, Яне Сільвестровичу, — у її голосі спалахує звичний викликуваний вогник. — Ми з Євою розмовляємо.

— Твій час вийшов, Оксано. Десять хвилин.

Я скидаю виклик першим, не даючи їй можливості заперечити. Кидаю телефон на стіл і стискаю щелепи так, що аж зуби риплять. Мене бісить, як вона вимовляє моє ім'я. «Ян Сільвестрович». З цією своєю отруйною, соковитою інтонацією. Вона дражнить мене. Свідомо чи ні, але вона постійно перевіряє, наскільки далеко може зайти, перш ніж я зірвуся.

Минає двадцять хвилин. Чорний позашляховик нарешті в'їжджає через масивні ворота маєтку.

Я стою біля панорамного вікна вітальні на другому поверсі. У будинку напівтемрява, горить лише тьмяне світло в коридорі. На мені чорна сорочка з качаними до ліктів рукавами і штани. Я бачу, як двері авто відчиняються, і звідти виходить вона. Оксана Петренко.

У своєму довгому пальто, з розпущеним темно-каштановим волоссям, яке розвіває осінній вітер. Вона зупиняється на ґанку, піднімає голову і дивиться прямо на моє вікно. Попри темряву, вона знає, що я тут. Вона відчуває мене так само, як і я її.

Унизу глухо гримають важкі вхідні двері. Чути шурхіт її взуття по мармуровій підлозі передпокою.