7. Оксана

     Будинок Єви та Назара пахне корицею, смаженими грінками й чимось таким невловимо затишним, що мені хочеться просто лягти на їхній килим у коридорі й не рухатися.

Я стягую з себе важке пальто, відчуваючи, як під ключицями все ще ниє від напруги останніх днів. У вікно на сходовій клітці видно чорний позашляховик Яна, припаркований під під'їздом. Макар сидить за кермом, Антон чекає біля чорного входу. Моя особиста портативна в'язниця з опцією доставки до єдиних людей, поруч із якими я почуваюся в безпеці.

Двері відчиняються ще до того, як я встигаю натиснути на дзвінок.

— Тільки не кажи, що твої термінатори підуть з нами пити чай, — замість привітання каже Назар, спираючись плечем на одвірок.

Він стоїть у домашніх спортивних штанах і сірій футболці, волосся злегка розкуйовджене. Назар завжди ставиться до мене як старший брат — турботливо, трохи з іронією, але дуже тепло. Вони з Євою разом, вже майже рік, і спостерігати за ними завжди окреме задоволення. Назар дихає Євою. Для нього у світі взагалі не існує інших жінок.

— Я залишила їх у режимі очікування, — хмикаю я, прослизаючи в теплий коридор. — Привіт, Горський.

— Привіт, дрібна, — він коротко обіймає мене за плечі, відразу перевіряючи поглядом, чи немає на мені нових подряпин після тієї моторошної стрілянини в Академії. — Проходь, Єва вже п'ятий круг по кухні намотує, чекає на тебе.

З кухні визирає Єва. У великому светрі чоловіка, з підібраним у недбалий пучок волоссям, вона виглядає чарівно. Щойно Назар помічає її, його обличчя миттєво змінюється — жорсткі риси м'якшають, а в очах спалахує таке глибоке, беззастережне кохання, від якого в мене щоразу затискає десь під ребрами. Він підходить до неї, немов за магнітом, і легко торкається губами її скроні.

— Зробити вам чай? — тихо питає він, обіймаючи її за талію зі спини й поклавши підборіддя їй на плече.

— З чебрецем, будь ласка, — посміхається Єва, притискаючись до нього всім тілом.

Спостерігати за ними легко і водночас гірко. Це те саме справжнє, чисте кохання, про яке пишуть у книжках і про яке я зараз можу тільки мріяти. У їхньому світі немає зброї, контрактів, таємниць і  темних очей, що випалюють душевний спокій.

Назар швидко заварює нам чай, ставить на стіл велике блюдо з домашнім печивом і, поцілувавши Єву ще раз у маківку, тактовно йде у вітальню «перевірити дещо по роботі», щоб дати нам спокійно попліткувати.

Ми залишаємося удвох.

Єва довго мішає цукор. Вона кусає губу, поглядає на мене своїми великими очима, а потім знову опускає погляд на чашку.

— Ти зараз просвердлиш дірку в дні, — не витримую я, підпираючи щоку долонею. — Що сталося? Тільки не кажи, що ви посварилися.

— Посварилися? З Назаром? — Єва коротко сміється, хоча в її голосі тремтить якась дивна, нетипова нервозність. — Та ні... Боже, Ксю, я навіть не знаю, як сказати.

Вона кидає ложечку на блюдце і тягнеться через стіл, хапаючи мої пальці.

— Я вагітна.

Повітря на кухні ніби вимикають. Я завмираю, не кліпаючи, дивлячись на її розчервоніле обличчя.

Вагітна. Назар і Єва. Моя найкраща подруга і чоловік, який її боготворить.

— Ти серйозно? — мій голос зривається на шепіт.

Вона судомно киває, і з її ока скочується сльоза. — Сьомий тиждень. Ми вчора були на УЗД. Там... там така крихітна точка, Ксю. Я досі не можу повірити.

Я підскакую зі стільця, ледь не перекинувши свій чай, обходжу стіл і міцно обіймаю її.

— Єво! Боже, це ж диво! — я сміюся, відчуваючи, як щипає в носі від сліз. — Яка ж я за вас щаслива! Назар знає?

— Ще б пак, — сміється вона крізь сльози. — Він учора біля кабінету УЗД ледь непритомний не впав. Схопив мене на руки, крутив по всій клініці, люди дивилися як на божевільного. Він уже замовив якусь літературу про батьківство і сьогодні зранку заборонив мені піднімати щось важче за чашку.

Я дивлюся на подругу і відчуваю неймовірне, чисте світло всередині. Назар буде найкращим батьком у світі, бо він любить Єву так сильно, що цього кохання вистачить на цілий всесвіт.

Єва витирає щоки тильним боком долоні і, трохи заспокоївшись, тягне мене назад на стілець. Вона уважно дивиться на мене, і її радісна посмішка повільно згасає.

— Так, зі мною все зрозуміло, — м'яко каже вона. — А тепер давай про тебе.

— А що про мене? — я намагаюся безтурботно знизати плечима, ховаючи погляд за парою від гарячого чаю. — Усе за розкладом. Навчання, фортеця, охорона.

— Ксю, не закривайся від мене, — суворо перебиває Єва. — Ми були на тому концерті. Я бачила, як Нікольський кинувся до тебе. Як він закрив тебе собою. Антон тягнув нас до виходу, а я озирнулася... Ксю, він дивився на тебе, як на єдине, що має значення у тому палаючому залі.

Мої пальці стискаються на гарячій кераміці чашки.

— Він просто виконував обов'язок, — тихо відповідаю, дивлячись у темну рідину. — Він дав обіцянку моєму батькові. Я для нього — просто робота.

— Роботу так не роблять, Оксано, — Єва хитає головою. — І ті синці на твоєму зап'ясті... це ж він тебе так витягував?