6. Оксана

    Поліроване чорне дерево рояля відбиває світло софітів, але я цього майже не помічаю. Мої пальці літають по клавішах із такою злістю, ніби хочуть розбити їх на друзки.
Рахманінов. Прелюдія до-дієз мінор. Важка, похмура, нищівна музика. Вона ідеально пасує до того, що коїться в мене всередині останні три дні. Три дні після того поцілунку в кабінеті, після якого мене викинули, як непотріб. Як помилку, про яку хочуть забути.
Я вдаряю по фінальних акордах. Звук відбивається від високої ліпнини на стелі концертної зали Академії мистецтв, зависає в повітрі густим вібруючим відлунням і повільно розчиняється в абсолютній тиші.
Кілька секунд ніхто не дихає. А потім зала вибухає.
Аплодисменти б’ють по вухах, мов хвиля припливу. Я важко переводжу подих, витираю вологі від поту долоні об чорний оксамит сукні і повільно піднімаюся. Ноги трохи тремтять — чи то від напруги, чи то від того, що нарешті змушую себе подивитися в зал.
У третьому ряду Назар голосно свистить, склавши пальці рупором. Поруч із ним Єва сміється, плескаючи в долоні так сильно, що її браслети дзвенять на весь ряд. Вони прийшли підтримати мене. Назар, з яким ми колись намагалися грати в стосунки, тепер знайшов свою справжню орбіту навколо Єви, і я щиро за них раділа.
Але мій погляд ковзає далі. Восьмий ряд, місце біля проходу.
Ян.
Він сидить там, закинувши ногу на ногу, незворушний і темний, як сама ніч. На ньому чорний гольф під горло і темний піджак. Він не аплодує. Просто дивиться на мене своїм важким, невідривним поглядом. Від цієї холодної уваги шкіра на плечах береться сиротами, попри спеку від софітів. Три дні ми ігнорували одне одного в будинку, спілкуючись лише короткими вказівками через прислугу. Я думала, він не приїде. Але він тут.
Я роблю крок уперед, до краю сцени, щоб вклонитися. Нахиляю голову, ховаючи обличчя за волоссям.
Гучний, сухий ляскіт розрізає простір.
Я навіть не встигаю зрозуміти, що це. Звук схожий на те, ніби лопнула величезна струна або впав важкий штатив. Але за ним одразу лунає другий. І третій.
А потім хтось несамовито кричить.
Я випростовуюся. Усе відбувається надто швидко. Шматок ліпнини з балкона з гуркотом відвалюється і падає прямо на порожні крісла першого ряду, піднімаючи хмару білого пилу.
Ще одна черга глухих ударів. Хтось у натовпі падає. Люди схоплюються з місць, збиваючи одне одного, перечіпляючись через стільці. Зала перетворюється на місиво з криків, тупоту і паніки.
Я стою на краю сцени, абсолютно паралізована. Мозок відмовляється обробляти інформацію. Це концерт класичної музики. Тут не стріляють. Так не буває.
Край сцени за метр від мене раптом вибухає дерев'яними друзками. Гострий уламок дряпає мені щоку.
— Оксано!!!
Цей рик перекриває весь хаос.
Я бачу, як Ян одним стрибком перемахує через спинки крісел сьомого ряду. Люди навколо нього падають на підлогу, закриваючи голови руками, але він рухається назустріч натовпу, назустріч сцені, розштовхуючи тих, хто біжить до виходу. Його обличчя — чиста, тваринна лють і концентрація.
Ще один постріл б'є в кришку рояля позаду мене, вириваючи шматок полірованого дерева.
Ян застрибує на сцену так легко, ніби для нього не існує гравітації. Він не гальмує. Його важке тіло врізається в мене, збиваючи з ніг.
Ми падаємо на тверду дерев'яну підлогу. Удар вибиває з моїх легень усе повітря. Ян накочується зверху, повністю закриваючи мене собою, притискаючи мою голову до дощок широким плечем.
— Не рухайся, — гарчить він прямо у вухо.
Його вага розчавлює мене, але зараз це єдине, що тримає в реальності. Я чую, як над нами свистять кулі, впиваючись у стіни і театральні декорації. Звук скла, що б'ється десь нагорі, сиплеться дощем.
Я задихаюся від запаху пороху і його парфумів. Мої руки судомно вчепилися в тканину його піджака на спині.
— Назар… Єва… — мій голос жалюгідно тремтить, я намагаюся вивернути голову, щоб подивитися в зал.
Його важка долоня миттєво вдавлює мою потилицю назад у підлогу.
— Не смій піднімати голову! — жорстко обрубує Ян. — Антон їх вивів. Вони вже на вулиці.
Він трохи піднімається на ліктях, залишаючись наді мною, і дістає з-за пояса пістолет. Я бачу, як напружуються м'язи на його шиї. Його очі швидко сканують зал крізь щілину між краєм сцени і роялем.
— Двоє на балконі. Один біля центрального входу, — констатує він абсолютно спокійним, крижаним тоном, ніби замовляє каву. Потім переводить погляд на мене. — Слухай уважно. На рахунок три ми повземо за рояль. Потім ривок до куліс. Якщо впадеш — я тебе потягну. Зрозуміла?
Я судомно киваю. Горло пересохло так, що не можу видавити ні звуку.
— Один. Два. Три!
Він хапає мене за комір сукні і буквально тягне по підлозі за масивну ніжку інструмента. Дерево над нашими головами тріщить від нового влучання. Я здираю коліна до крові об нерівні дошки сцени, але навіть не відчуваю болю — тільки тваринний жах.
Ми опиняємося в тіні за роялем. Ян присідає навпочіпки.
— Вставай, — командує він, хапаючи мене за руку.
Його пальці стискають моє зап'ястя з такою силою, що, здається, тріснуть кістки, але він ривком ставить мене на ноги. Ми кидаємося у вузький прохід між важкими оксамитовими кулісами.
Тут темно. Пахне старим пилом і лаком. Я спотикаюся об якісь дроти, але Ян тримає мене так міцно, що я фізично не можу впасти.
Позаду, у головній залі, триває стрілянина, але тепер до неї додаються крики охоронців.
Ми біжимо вузьким коридором до службового виходу. Тьмяно горять лампи аварійного освітлення. Я чую лише власне дихання, схоже на свист, і важкі кроки Яна.
   Раптом з-за повороту, прямо з роздягалень, виринає темний силует. Чоловік у чорній куртці, з короткоствольним автоматом у руках. Він розвертається на наш шум і піднімає зброю.
Час зупиняється. Я бачу темне дуло, спрямоване прямо на нас.
Ян не зупиняється і не сповільнюється. Він просто штовхає мене вбік, у відкриті двері якоїсь комори з реквізитом, так сильно, що я відлітаю в глибину кімнати, врізаючись спиною у вішалки з костюмами.
Одночасно з цим він піднімає руку.
Два постріли зливаються в один.
Чоловік у коридорі навіть не встигає натиснути на гачок. Його голова різко відкидається назад, і він осідає на лінолеум, залишаючи на блідо-жовтій стіні розмазану криваву смугу.
Я сиджу на підлозі серед старих кринолінів, затиснувши рот обома руками, щоб не закричати. Мої очі розширені від жаху. Я щойно бачила, як людина померла за частку секунди.
Ян опускає зброю. Навіть не дивиться на тіло. Заходить у комору, хапає мене за передпліччя і знову висмикує на ноги.
— Йдемо. Швидко.
Я не відчуваю ніг. Просто механічно переставляю їх, слідуючи за ним, переступаючи через мертвого чоловіка в коридорі. Моя чорна сукня чіпляється за чийсь розлитий на підлозі чай.
Ян вибиває ногою важкі металеві двері запасного виходу.
В обличчя б'є холодний жовтневий вітер і дрібний, колючий дощ. Ми опиняємося у вузькому провулку за будівлею Академії. Тут пахне мокрим асфальтом і сміттям. Далеко попереду, на центральній вулиці, вже завивають сирени поліції та швидких.
— Машину відрізали на головній, — Ян дістає рацію, слухаючи уривчасті доповіді охорони. Його голос хрипкий, різкий. — Макар, периметр? Зрозумів. Я веду її до точки Б. Відсікайте хвости.
Він ховає рацію, повертається до мене і знову перехоплює мою руку.
— Треба пройти два квартали пішки. Зможеш?
Я дивлюся на нього пустим поглядом. Мене починає трусити. Адреналін падає, і на його місце приходить крижаний холод. Мої зуби цокотять, плечі здригаються від неконтрольованого спазму.
Ян лається крізь зуби. Він різко знімає з себе піджак і накидає мені на плечі. Піджак пахне ним — теплом його тіла, гірким тютюном і чимось таким, що змушує мої легені нарешті зробити глибокий вдих.
— Я… я не можу, — шепочу я, і перша сльоза скочується по брудній від пилу щоці. — Я не можу йти.
Ян робить крок до мене. Не кричить. Не змушує. Просто притискає мене спиною до холодної цегляної стіни провулка, закриваючи своїм тілом від дощу і вітру.
Його гарячі долоні лягають на моє обличчя. Великі пальці жорстко, але обережно витирають сльози.
— Подивися на мене, Оксано.
Я піднімаю на нього очі.
У тьмяному світлі ліхтаря його обличчя здається висіченим з каменю, але в очах… у цих чорних, непроникних очах зараз немає льоду. Там вирує такий відчай, що він лякає мене сильніше за перестрілку.
Він дивиться на садно на моїй щоці. Його великий палець ледь торкається краю рани, де запеклася кров. Вилиці напружуються так, що під шкірою ходять жовна.
— Вони цілилися в тебе, — його голос зривається, стає зовсім тихим, майже хрипким шепотом. — Той снайпер на балконі цілився прямо в тебе.
Мій подих зупиняється.
— Чому? — мій голос зривається на писк.
Ян не відповідає. Він дивиться на мої губи, потім знову в очі. Його пальці зариваються в моє розпатлане волосся на потилиці.
— Я не дозволю, — гарчить він, нахиляючись так близько, що лоб торкається мого. Його дихання обпікає мої губи. — Чуєш мене? Я розірву на шматки кожного, хто спробує до тебе наблизитися. Я спалю це місто дотла, але ти будеш жити.
Він говорить це з такою маніакальною, дикою впевненістю, що я вірю йому. У цей момент я розумію: він справді це зробить. Цей чоловік, який мене відштовхнув, який дивився на мене з огидою до самого себе, зараз стоїть тут, у брудному провулку, і тримає мене так, ніби я — єдине, що має для нього значення у цьому клятому світі.
Він раптом притискає мене до себе з такою силою, що ребра ниють. Його руки обплітають мою спину, зариваючись під свій же піджак. Він ховає обличчя в моїй шиї, шумно втягуючи повітря, ніби перевіряючи, чи я справді жива, чи б'ється мій пульс.
І я відповідаю йому. Обіймаю його за широкі плечі, чіпляючись за нього, як за рятувальне коло в епіцентрі шторму. Мої пальці стискають тканину гольфа. Я тремчу в його руках, притискаючись животом до його твердого тіла.
Між нами немає жодних слів. Усе, що ми не сказали одне одному за ці три дні ненависті та ігнорування, зараз вигорає в цьому відчайдушному, майже болісному обіймі під холодним дощем.
— Яне... — ледь чутно видихаю я йому в плече.
Він повільно відсторонюється, але не відпускає мене. Його долоні ковзають по моїх передпліччях вниз, переплітаючи свої пальці з моїми.
— Ходімо, дівчинко. Нам треба зникнути, поки поліція не перекрила квадрат.
    Я киваю. Страх нікуди не зник, але його рука, яка міцно стискає мою долоню, дає мені сили зробити крок. Ми йдемо в темряву провулка, подалі від виття сирен, і єдине, про що я думаю, дивлячись на його широку спину, — це те, що сьогодні він убив людину заради мене. І не вагався б убити ще сотню.
Гра в опікуна і підопічну закінчилася там, на залитій кров'ю сцені. Почалося щось зовсім інше. І я ще не знала, чи виживу в цій новій реальності.