5. Оксана

   Темрява перед очима згущується, перетворюючись на суцільну чорну пляму. Легені горять вогнем. Чужі брудні пальці на моїй шиї стискаються все сильніше, перекриваючи кисень, а нудотний перегар цього виродка виїдає мені очі. Я б'ю ногами, дряпаю бетонну стіну, але мої сили тануть із кожною секундою. Глухий, важкий бас із танцмайданчиком вібрує в моїх кістках — це останнє, що я відчуваю.

І раптом вага чужого тіла різко зникає.

Лунає огидний, вологий хрускіт — звук кістки, що ламається. Чоловік, який щойно мене душив, видає здавлений, тваринний хрип і відлітає кудись убік, ніби ганчір'яна лялька.

Я сповзаю по стіні вниз, падаючи на брудну підлогу, і судомно, з хрипом втягую в себе повітря. Горло пече так, ніби туди залили кислоту. Я тримаюся за шию, кашляючи й мружачись від спалахів червоного лазера, що пробивається з-за рогу.

У цьому кривавому світлі я бачу його.

Ян стоїть наді мною. Без піджака, у чорній сорочці, яка обтягує його широкі плечі. Його обличчя — це маска абсолютної, первісної люті. Тієї люті, яка не кричить і не розмахує руками, а просто знищує все живе в радіусі кілометра.

Той покидьок намагається піднятися на ноги, тримаючись за зламану щелепу, і щось нерозбірливо мичить, тягнучись рукою до кишені своїх джинсів.

Ян не робить жодного зайвого руху. Він не дістає зброю з кобури, як у кіно. Вона вже в його руці. Чорний, матовий метал із накрученим глушником.

Він робить один крок уперед, опускає руку і стріляє.

Звук пострілу майже повністю тоне в гуркоті музики. Нападник падає на бетон, несамовито верещачи й хапаючись за пробите праве коліно. Кров миттєво розповзається темною плямою по його світлих джинсах. Він звивається на підлозі, виючи від болю, але Ян навіть не дивиться на нього вдруге. Він ховає зброю за пояс так само спокійно, ніби щойно дістав телефон.

Потім він повертається до мене.

Він не питає, чи я в порядку. Він не подає мені руку, щоб допомогти піднятися. Він нахиляється, жорстко хапає мене за передпліччя і ривком ставить на ноги. Його сталеві пальці стискають мою руку до болю.

— Пішли, — кидає він крізь зуби.

Він тягне мене за собою темним коридором, до запасного виходу. Він іде так швидко, що я ледь встигаю переставляти ноги на своїх високих підборах, кілька разів спотикаючись. Я не дивлюся назад. Я чую лише віддалене виття пораненого виродка та шалений стукіт власного серця, яке готове пробити грудну клітку.

Ми виходимо на задній двір клубу, у холодне, сире нічне повітря.

Біля чорного входу вже стоїть його позашляховик. Макар і Антон стоять біля відкритих дверцят. Їхні обличчя бліді. Вони дивляться на Яна так, ніби чекають розстрілу на місці, але він навіть не удостоює їх поглядом.

Він практично закидає мене на заднє сидіння, сідає поруч і гучно грюкає дверима.

— Додому, — рівно каже він водієві.

Машина зривається з місця.

У салоні панує абсолютна, могильна тиша. Лише шурхіт шин по мокрому асфальту та моє уривчасте, важке дихання.

Адреналін починає відпускати, і на його місце приходить усвідомлення. Мене трусить. Велике, неконтрольоване тремтіння б'є все моє тіло. Я обіймаю себе за плечі, намагаючись зігрітися, але холод іде зсередини.

Я дивлюся на свої роздерті в кров коліна, на зім'яту сукню. Я торкаюся своєї шиї і відчуваю під пальцями пульсуючий біль від синців, які там залишаться завтра. Що я накоїла? Боже мій, що я зробила? Якийсь жалюгідний бунт, бажання довести свою незалежність ледь не закінчилися тим, що мене б зґвалтували в брудному підвалі. Або вбили.

Я повільно повертаю голову і дивлюся на Яна.

Він сидить поруч, дивлячись у бокове вікно. Світло нічних ліхтарів ковзає по його жорсткому профілю. Жодного руху. Жодного слова. Його мовчання зараз страшніше за будь-який крик. Воно розчавлює мене, змішує з брудом, змушує відчувати себе безвідповідальним, тупим дівчиськом, через яке він щойно прострелив людині ногу.

Він міг сісти в тюрму. Через мене.

Сльози накочуються на очі, але я ковтаю їх разом із гіркотою в горлі. Я не дозволю собі плакати перед ним. Тільки не зараз.

Решту дороги ми їдемо мовчки. Ця тиша висмоктує з мене останні сили.

Коли ми заїжджаємо на територію його будинку, я перша вискакую з машини, щойно вона зупиняється. Я хочу втекти. Забитися у свою кімнату, залізти під гарячий душ і змити з себе дотик того наркомана, змити свій сором.

Але щойно я переступаю поріг холу, його низький голос б'є мене в спину.

— У кабінет.

Я зупиняюся, закриваючи очі. Роблю судомний вдих, стискаю кулаки і повільно розвертаюся, прямуючи до його кабінету.

Там горить лише настільна лампа, залишаючи кутки кімнати в глибокій тіні. Ян заходить слідом за мною. Він не зачиняє двері, він їх зачиняє з такою силою, що, здається, зсуваються стіни. Клацає замок.

Він підходить до свого столу, дістає з міні-бару пляшку віскі, наливає на два пальці у склянку, але не п'є. Просто ставить її на стіл так різко, що частина рідини вихлюпується на дерево.

Він повертається до мене.