4. Оксана

   Я стою перед дзеркалом у своїй новій «золотій клітці» і наношу на губи темно-вишневу помаду. Рівно, чітко, малюючи контур. Мої пальці трохи тремтять, але я стискаю тюбик так, що пластик ледь не тріскає. Сьогодні п’ятниця. Мені дев’ятнадцять. Минуло два тижні від дня похорону, і я відчуваю, що якщо проведу в цих стінах ще один вечір, слухаючи тишу й дивлячись на чорні сосни за вікном, то просто зійду з розуму. Я дивлюся на своє відображення. Чорна шовкова сукня на тонких бретелях, яка закінчується на долоню вище коліна. Відкрита спина. Високі підбори. Це не просто одяг. Це моя броня. Моя заява. Мій бунт проти бетонного склепу, у який Ян Нікольський перетворив моє життя. Я закидаю телефон у маленьку сумочку і виходжу з кімнати. 

Мої підбори гучно, майже зухвало стукають по дерев’яних сходах. Я хочу, щоб він чув, як я спускаюся. Ян знаходиться у вітальні. Він сидить у глибокому шкіряному кріслі, закинувши ногу на ногу, і читає якісь документи з планшета. На ньому немає піджака, лише чорна сорочка, рукава якої звично закачані до ліктів. У кімнаті горить лише торшер, кидаючи різкі тіні на його гострі вилиці. Він піднімає голову рівно в той момент, коли я стаю на останню сходинку. Кілька секунд у вітальні висить важка, густа тиша. 

Його темний погляд повільно ковзає по моїх ногах, піднімається вище, затримується на відкритих ключицях, а потім зупиняється на обличчі. Жодного м’яза не здригнулося на його обличчі, але я відчуваю, як повітря в кімнаті стає на кілька градусів холоднішим. 

— Куди ти зібралася в такому вигляді? — його голос звучить рівно, але в цій рівності стільки металу, що можна кувати мечі. 

— Я зібралася жити, Яне, — я піднімаю підборіддя, схрещуючи руки на грудях. — Сьогодні п’ятниця. Я їду в клуб із Кірою. Він відкладає планшет на столик. Повільно піднімається на ноги. 

Коли він випростовується на весь свій зріст, вітальня одразу здається занадто тісною. 

— Ні, ти нікуди не їдеш. Два слова. Спокійно. Без крику. Як факт, що не підлягає обговоренню. 

— Я тебе не питаю дозволу! — спалахую я, роблячи крок йому назустріч. — Я ставлю тебе до відома! Ти мій опікун, а не надзирач. Я маю право вийти з цього клятого будинку і провести час зі своїми друзями. Я молода дівчина, а не експонат у твоєму мавзолеї! 

Ян робить кілька кроків до мене. 

Він зупиняється настільки близько, що я знову відчуваю цей терпкий запах тютюну та холодного дерева. Я змушена задерти голову, щоб дивитися йому в очі. 

— Твій батько загинув два тижні тому, Оксано, — низько, майже погрозливо каже він, і в його очах спалахує той самий темний вогонь. — Ті, хто це зробив, ще не за ґратами. Ти думаєш, нічний клуб — це місце, де я зможу гарантувати твою безпеку? Ти думаєш, твоя коротка сукня і твоя істерика роблять тебе недоторканою? 

— Я думаю, що я задихаюся тут! — кричу, і мій голос зривається. — Я не можу більше сидіти в цих стінах! Я не можу дивитися, як твої охоронці патрулюють двір! Якщо мене захочуть вбити, нехай вбивають, але я не буду жити в страху, як ти від мене вимагаєш! 

Мої слова чіпляють його броню. Я бачу, як стискаються його щелепи. Він дивиться на мої вишневі губи, потім знову в очі. У його погляді бореться жорсткий, прагматичний розрахунок і щось інше — щось таке темне і важке, від чого по моїй спині пробігають мурахи. 

— Опівночі, — нарешті, після довгої паузи, карбує він. — Що? — я розгублено кліпаю. — Ти повернешся опівночі. Ні хвилиною пізніше, — його тон не залишає місця для торгу. — І ти поїдеш не сама. Макар і Антон будуть з тобою. 

— Охоронці?! — я ледь не задихаюся від обурення. — Ти пустиш мене в клуб із двома двометровими шафами в костюмах?! З мене сміятиметься весь університет! 

— Це не обговорюється, Оксано. Або ти їдеш із ними і повертаєшся опівночі, або ти роззуваєшся і йдеш у свою кімнату прямо зараз, — він схиляє голову набік, уважно спостерігаючи за моєю реакцією. — Вибір за тобою.

Мої нігті впиваються в долоні. Я ненавиджу його в цю секунду так сильно, що перед очима темніє. Але я розумію: якщо я зараз влаштую ще один скандал, він просто мовчки візьме мене за лікоть і відведе нагору. І жодна сила у світі не змусить його відчинити двері. 

— Ненавиджу тебе, — кидаю я йому в обличчя, розвертаюся на підборах і йду до вхідних дверей, де на мене вже чекають два «термінатори».

  Нічний клуб зустрічає мене пульсуючим неоном, важким басом, що вібрує прямо в грудній клітці, і задушливим запахом кальянів, дорогого алкоголю та парфумів. Кіра чекає на мене біля барної стійки. Побачивши мене, вона радісно махає рукою, але її посмішка трохи згасає, коли вона помічає мій «ескорт». Макар і Антон ідуть за мною слід у слід. Вони зупиняються за пару метрів від нас, склавши руки на грудях. Їхні кам'яні обличчя і габарити миттєво створюють навколо мене вакуум — люди просто розступаються, намагаючись не зустрічатися з ними поглядами. 

— Вау, — Кіра тягне через соломинку коктейль, розглядаючи моїх наглядачів. — Я думала, ти жартувала про охорону. Подруго, з ними до тебе сьогодні навіть найп'яніший мажор не підійде. Вони виглядають так, ніби снідають склом. 

— Не починай, — я роздратовано кидаю сумочку на стійку і замовляю бармену найміцніший шот, який у нього є. — Він дав мені час до опівночі. Як Попелюшці. Тільки замість гарбуза на мене чекає броньований джип. 

Я перехиляю шот. Алкоголь обпікає горло, залишаючи гіркий присмак, але це саме те, що мені потрібно. Я хочу, щоб усередині все оніміло. Я хочу забути про цвинтар, про порожню квартиру, про батька і, головне, про важкий погляд чорних очей Яна.