4. Розлучення

Життя закрутилось у звичайному ритмі. Знайшла роботу, не згідно зі спеціальністю, але хоч якась. Як говориться: «Всі професії важливі. Всі професії корисні». Навіть прибиральниці. Важко було в перші дні, не так важко, як соромно. Адже вона працювала у ресторані, в якому часто бував Антон, який не гребував поглумитись над майже колишньою дружиною. Але з часом Оксана навчилась не сприймати близько до серця кпини блазня. По іншому цього недолюда, що хотів самореалізуватись шляхом знущань з неї, вона не могла назвати.

Жінка постійно згадувала слова написанні Андре в одному з листів: «Поки люди, які для мене важливі, знають правду, мені немає діла до інших». Це звісно не дуже підходило для Оксани, адже в неї немає важливих людей, але вона вірила, що колись буде, а на інших їй потрібно вчитись не звертати уваги. І коли настав день їхнього розлучення, дівчина пішла у джинсах, футболці та зручних кросівках. Їй уже не потрібно було щось комусь показувати чи доводити. Вона була щаслива і їй начхати на думку того, хто не достойний її.

— Вітаю, — несміливо промовила працівниця РАЦСу, протягуючи свідоцтво про розлучення.

— Дякую! — щиро раділа дівчина. Її сонячна усмішка засліплювала усе навкруги, навіть ошелешеного Антона, який очікував зовсім іншої реакції. Він прийшов у відділ ДРАЦСу разом з новою пасією. Ні, не так. Він прийшов з багатою тітонькою років п’ятдесяти, коштом якої житиме найближчим часом, з тією, що частенько водила його в ресторан. Він думав, що це змусить Оксану страждати, він хотів побачити її сльози, а натомість ледь сам не розплакався.

— Удачі, любчику. Дякую за свободу! — підморгнула Оксана та послала колишньому чоловіку повітряний поцілунок. А тим часом у тітоньки завібрував телефон сповіщаючи про нове повідомлення. Кілька секунд розглядання екрану, і жінка з силою вліпила такого ляпасу Антону, Що той не втримався на ногах і впав.

— Наволоч, — процідила крізь зуби та гордо покинула приміщення. Оксана теж не бажала дивитись на плазування колишнього й пішла геть.

Літнє сонечко ніжно обцілувало її щоки, а вітер куйовдив довге волосся.

— Я вільна. І я щаслива! — прошепотіла дівчина, хоча хотілось кричати на весь світ. Адже тепер вона була по справжньому вільна. Вільна від чоловіка, що роками використовував її. Вільна від постійних стресів та переживань. Вільна від страхів.

Телефон тихенько задзвенів. Вайбер сповістив, що прийшло повідомлення від номера, який не був записаний у контактах Оксани. Ба, навіть самого номеру не було, лиш ім'я: Сокіл та картинка красивого птаха. Додаток запропонував дві дії: відкрити повідомлення чи заблокувати.

Дівчина хотіла заблокувати, але в останню секунду передумала та натиснула «Показати повідомлення».

«Роби те, що ти любиш, те, що подобається ТОБІ.» — Одне речення, і більш нічого. Вона знала ці слова, пам'ятала, перечитувала неодноразово в улюбленій книзі. Але відправлені невідомим, набували яскравого значення, матеріалізувались у її свободу.

Оксана хотіла написати відповідь, але не змогла. Кнопка «Відповісти» нібито кудись зникла, хоча в інших чатах прекрасно працювала. В голові зароїлась думка: «Сокіл англійською Falcon». І навіть, якісь уявні ниточки почали з'являтись від листів Андре до листа цього Сокола. Хоча цей лист прийшов українською, та дівчина вирішила не заморочуватись над цим і робити те, що їй хочеться. А хочеться келих червоного вина та винограду. Проте не встигла вона зробити кілька кроків, як телефон знову дзенькнув. Відправник той же: «Подивись праворуч». Двічі просити не потрібно, і Оксана повернула голову. Там, у тіні каштану стояв Андре з букетом білих троянд (її улюблених).

— Як? — одними губами прошепотіла Оксана.

«Я чарівник!» — висвітилось на екрані телефону.