Частина 2. Забуті спогади. Екстра Сіетл.

Лисиця. Ого, чінчару? 

Тесс. А що він майже не згадувався, хотілося видати і йому книжковий час. 

Еліс. Хороше рішення. 

Асін. Можна я просто перепишу? 

Тесс. 

Асін. Дозволю написати свою історію. 

Тесс. Усі це бачили. 

Коли ми отримали сповіщення від Томаса це здавалося чимось божевільним. Я навіть запитав у Кори, а чи не ілюзія це, хоч добре знав відповідь. 

Правда завжди була очевидна. 

Якби її не приховували для ілюзіоністів вона завжди залишалася видима. 

То ж тепер я справді не розумів, що на йшло на друга, хоч і здогадувався у чому справа. Не дарма він настільки не хотів аби цей план запускався. І тепер…я і Кора знали, хто буде проти, але ми не мали змушувати його продовжувати, якщо він справді не захоче. 

– І що робити? – звернулася Брі у розпачі, – що узагалі…можна тут зробити? – вона завжди була зібрана, але зараз ситуація була й справді безвихідна. 

– Чекати, – протягнув Реджі, – іншого вибору немає, – і те яким тоном він це сказав означало, що він теж прийняв усе як є. 

– Ти певен? – спробувала заперечити Дельфі, – не думаю, що він справді закриє…ну не закриє? – подивилася з розгубленістю. 

Захотілося розсміятися. І з якого б дива їй вірити, що кохання усе переможе. Єдине на чому ми можемо виїхати це впертість Томаса. Усе інше…не матиме значення. 

– Але чому Фіона те сказала? – раптом заговорила Флав, – ну в сенсі…вона все знає, а тут раптом…

Це справді було дивно і саме це не давало спокою. Що за інформація, яка досі від нас прихована. Те відчуття, коли ми знали про нього геть усе, окрім якогось відсотку, здається він усе й вирішував. Навіть розповівши, він примудрився приховати найважливіше. 

– Наскільки добре ми насправді знаємо, сонбе? – поцікавився, оглянувши присутніх. 

Мовчанка зависла на довго, адже кожний думав про те саме що й я до цього. 

І саме зараз двері відчинилися і в приміщення зайшов Томас весь мокрий як хлющ і з таким виглядом, наче його щойно вбили і воскресили назад. 

– Брате! – вигукнула Тереза підвівшись і одразу ж висушила його чарами, – усе настільки погано. 

Томас опустився просто на підлогу і закрив обличчя руками. Ми ще ніколи не бачили його настільки розтрощеним, він завжди був жартівником і здавалося ніколи не відчував якихось інших емоцій крім світлих. 

Але зараз на друга було боляче дивитися. 

– Я сказав Фіоні, щоб ми більше не бачилися! І я її там кинув…я не мав права чинити так по дитячому! 

А…ото й вся трагедія, я думав це через неї, а він упершу чергу подумав про Фін. 

– Ти бовдур, Томасе, – не стримався я і підійшов поплескавши його по плечу, – серйозно гадаєш, що ваша сварка затягнеться на довго, ти б мав думати про себе. 

Він подивився на мене роздратованим і обуреним поглядом. 

– А я що? – перепитав настільки байдуже і беземоційно, що я здригнувся. 

Наш Томас зламався і не відомо чи є хтось, здатний повернути усе назад. Від думки, що друг таким і залишиться стало лячно. Ми не можемо його втрати! А отже, комусь доведеться його врятувати. 

– Ми маємо проголосувати щодо долі нашої Операції, – сказав я, замість нього. 

Насправді я був чимось схожий на Томаса, але як ілюзіоніст завжди мав ідеально усе контролювати. 

Тому мене інколи прозивали холодним жартівником або й гірше. 

– Хто за те, щоб припинити Операцію? – запитав Томас, коли я допоміг йому підвестися. 

Тиша повисла мертва, ніхто не наважувався підійняти руку, адже не хотів, щоб на них дивно зиркали. 

– А щоб залишити? 

Знову тиша. 

– Поставити на паузу, – цього разу усі одностайно підійняли руки. 

Кращого рішення й не придумати. І все ж розуміти, що усі ці дні, які ми провели разом будуть втрачені змушували сумувати. 

Не хотілося аби все й справді так і завершилося.