Розділ 34. Зізнання

“– Вона не подобається тобі, Томасе шші, принаймні зараз, – усміхнувся Ші Йон щиро. 

Вони сиділи в барі і випивали. Хах він би в житті не подумав, що така сцена може відбутися насправді. 

– Що ти таке кажеш, хьон. Чому б я ще перевіряв тебе? – заперечив я з абсолютним нерозумінням його слів. 

– Бо вона твоя найкраща подруга, – зробив ковток віскі він, і подивився з деякою поблажливістю, – ось тому й робиш. 

Я покрутив склянку в руці дивлячись як колір рідини переливається на світлі. Гарно. 

– Тоді чому ж я впевнений, що закоханий у неї? – підвів зацікавлений погляд на нього. 

Ші Йон відповів не одразу, наче обдумав, що сказати аби не образити мене, а тоді нарешті пояснив. 

– Бо вона твоє перше кохання чи не так, ось тому зустрівши її знову ти згадав минуле і вирішив, що маєш почуття до неї…але якби ти мав, хіба ти міг би просто дивитися як я зустрічаюся з нею, – він замовк змірявши мене пильним поглядом, а тоді тихо прошепотів, – ні, як я забираю її у тебе, – припечатав він дещо холодно, а тоді додав спокійніше, – я не кажу тобі, що ти повинен ревнувати, але все ж…

Я здивовано подивився на нього і зрозумів, що єдине, що мене цікавило це її благополуччя. 

– Але ж кохання буває різним. Може бути холодним, пристрасним, теплим, затишним чи колючим як вітер взимку. Чому ж…

Він усміхнувся якось дивно, зовсім нехарактерно для його звичного образу. Що ж інколи навіть його маска тріскала. 

– Твоя правда, але твій погляд не такий як в закоханого. Вибач, та ти справді турбуєшся про неї лише як друг, – завершив він. 

Тоді я не повірив жодному його слову, хоч і почав сумніватися і багато думати над тим, що він сказав.”

Я завжди ставився до цього безтурботно і може саме через це ми зараз стояли з Фіоною під цим пронизливим дощем і я говорив те, що говорив. 

Те, що зовсім не хотів сказати Фін, але виявляється думав насправді. 

– То як він завжди з'являється в потрібний час у потрібному місці це доля, а я сталкер. Ніколи не думав, що почую це від тебе, – не очікував від себе, що навіть можу говорити таким тоном. 

Цього разу вона відвела погляд, наче зрозуміла, що майже бовкула зайвого. 

 – Ти сама на це погодилася,  – усе ж не стримався я,  – твій голос став тоді вирішальним, ще тоді, коли ми навіть не знали, що тебе потрібно буде рятувати від Мун Є Ни. Краще б подякувала,  – кинув я їй холодне. 

Вона завмерла на одному місці і подивилася на мене якось інакше. Наче враз усвідомила щось важливе. 

Кивнула…якось машинально. 

– Я й справді, ніколи тобі не дякувала, – прошепотіла вона, це розуміючи, що так і є, – як я могла жодного разу нізащо тобі не подякувати…– вона дивилася на мене так, наче я мав знати відповідь. 

Уже хотів відповісти їй щось звичне в жарт, щоб розмова перестала бути такою незручною, але потім зрозумів…мені все достеменно відомо. 

– Бо ти звуикнула…ти настільки звикнула, що навіть перестала помічати мене поруч! – я мав сказати це тихіше, але голос зірвався. 

Мені було боляче усвідомити, що людина, яку я вважав, що кохаю, насправді зовсім мене не цінувала. 

Я гірко усміхнувся, відчуваючи смуток.  Що я насправді відчуваю до тебе Фін? 

Бо я так заплутався. 

І ти мабуть теж. 

Дощ продовжував йти, навіть не думаючи над тим, щоб зупинитися. Краще я б не рятував тебе, ти б справилася сама, а між нами не відбулося цієї розмови. 

– Але ж…– вона подивилася на мене так, наче її загнали у глухий кут, – тоді чому ти терпів мене так довго? – запитала спокійно, а тоді додала, – Чому ти взагалі робив це все, навіщо так відчайдушно мене рятуєш? Настільки, що навіть почав спілкуватися з Ші Йоном як з другом. 

І цього разу її емоції нарешті стали щирими. 

Вона налякана. Вона розгублена. Вона безпорадна. Фіона просто настільки не витримує, що я для неї крайній на кого найпростіше виплеснути емоції. 

Я ледь всміхнувся відповідь була очевидною і простою…чому ти так довго не розумієш усієї правди. 

– Невже я усе ж таки тобі подобаюся? – раптово запитала вона. 

Я згадав наш діалог ще на самому початку, коли ще навіть не був певен, що створю цю Операцію. 

– А це б щось змінило? – тихо мовив я, – правда у тому, що ти завжди подобалася мені Фін. І авжеж, не як подруга. 

Вона дивилася на мене абсолютно збита з пантелику. Наче враз дізналася щось таке чого просто не могло бути в реальності. Щось надто складне для усвідомлення і надто дивно, щоб бути насправді. 

– Ти ж жартуєш? – запитала вона обережно, а мені стало боляче. 

Чому вона поставила саме це питання зі всіх можливих? А ще більше мені не хотілося про це гооврити, адже…

– Яке це має значення, – холодно опустив її я. 

Вона задумливо подивилася на мене, а тоді холодно сказала. 

– Твоя правда. Жодного! 

Ось чому я за усі роки нашого знайомства не зробив жодної спроби по справжньому їй зізнатися. Просто чудово розумів, що тоді усе й завершиться. 

Як зараз, наприклад. 

Я зробив крок назад від неї і подивився цього разу зовсім інакше. 

– Давай більше не перетинатися,  – додав я холодніше, аніж хотів.  – Це була моя остання акція з порятунку, далі розраховуй лише на свого сонбе, – я навіть попрощатися зміг у своєму стилі і відпустивши її швидко поспішив у інший бік. 

Мені було справді боляче йти. Я справді хотів обернутися і побігти до Фін, вона ж залишилася там сама й розгублена, а це може нашкодити її здоров'ю. 

Хоча від дощу сховав, а далі най якось сама розбирається. 

І все ж…

Зайшов на зупинку і дістав з кишені телефон. 

“Ти був правий Ім” 

“Отже, ти все зрозумів, Моррейн…”

Я здивовано глянув на телефон, чому це він три крапки поставив. Та невже?