Екстра 4. Ім Ші Йон

“Події відбуваються парарельно з попередніми розділами.” 

Тесс. Як напишу так і буде. Ото вже перебірливе. 

Ім Ші Йон. Я проти, якщо це абсолютно неправдиво. 

Тесс. Мені використати право авторки і зробити так, щоб ти нічого не міг робити без сюжету. 

Ім Ші Йон. Чому ви одразу погрожуєте, авторко Тесс?

Тесс. Бо так ефективніше, персонаже Ші Йоне. 

Ім Ші Йон. Тоді можна ви напишете те що я справді хочу розповісти. Це цікава історія. 

Тесс. Згода. 

Ім Ші Йон. Тоді стирайте. 

Тесс. А оце вже ні. Втретє переписувати…

Ім Ші Йон. Минулого разу ви були більш категоричні. Тоді напишіть те, що ви хотіли від початку. 

Тесс. Гаразд, у мене все одно час закінчується. 

Є зустрічі, які могли б ніколи не відбутися, і інколи це навіть на краще. Я завжди думав про те, чи побачуся зі своїми знайомими з минулого і водночас боявся цього. 

Тому зараз йшовши на зустріч з Фел я відчував деякий страх, який був для мене нехарактерним. Не сказати, що я взагалі нічого не боявся, але це було зовсім іншим. 

Адже увесь цей час я був певен, що вона померла з моєї вини і хотів зустрітися з нею аби переконатися, що це не так. 

Понад усе на світі я ненавидів відчувати себе винним. 

Я уявляв нашу зустріч так часто, що це стало чимось звичним, безліч альтернативних сценаріїв крутилися в моїй голові і я мріяв про завершення. 

Щойно ми побачимося, я отримаю відповіді і нарешті зможу відчути спокій. 

Кожного разу її реакція, як і моя була іншою. 

Та я був певен, що це не відбудеться в реальності. 

Тепер, коли вона справді стояла переді мною жива і абсолютно неушкоджена як і сказала Фіона я відчув розгубленість. 

Зробив крок на зустріч. 

Феліція, чи як її зараз називали Тіффані зовсім не змінилася. Те ж саме яскраво руде волосся, дизайнерський одяг і погляд людини, якій належить весь світ. 

Вона завжди вражала і колись я навіть в неї закохався через це. 

Хоч і зовсім ненадовго. 

І ще декілька. Я відчував себе так, наче не мав би тут стояти. 

Ми просто дивилися і мовчали, бо жоден з нас не мав слів, щоб почати цю розмову. З боку ми мабуть ви виглядали безглуздо, наче як люди які раптом серед вулиці вирішили пограти в гру поглядів. 

Нарешті вона заговорила першою і щойно вона посміхнулася так само яскраво як завжди я відчув полегшення. 

– Давно не бачилися, Ші Йоне ссі, а ти молодо виглядаєш, – протягнула вона з хитрим поглядом. 

Фел як завжди зімкнула в обіймах, наче ми й не прощалися на довгі роки. 

– Давно не бачилися, Фел, – ледь всміхнувся. – Чи правильніше тепер називати тебе Тіффані? – поцікавився я м'яко.

Вона не була схожа на ображену, але вона й ніколи не показувала усі свої емоції відразу. Чекаючи, поки інші втратять пильність і завжди говорила найважливіше наприкінці. 

– Ти як? Знайшла її, – мені не потрібно було нічого уточнювати аби Тіффані все зрозуміла. 

Вона ледь всміхнулася так спокійно і меланхолійно, майже блаженно. Так як ніколи не робила цього раніше. 

– Так, це ім'я мені подобається більше. І знайшла, знову ставши її найкращою подругою. 

Ми повільно попростували вулицею. Заходити  у якісь кафе не хотілося, бо саме пройшов дощ, а чисте повітря краще сприяє такій розмові. 

Наша розмова була тихою і спокійною, ми говорили про життя і наче боялися торкатися тієї теми про яку мали говорити насправді. 

Наче боялися, що щойно хтось почне ця атмосфера росипеться і зникне. 

І все ж спитати потрібно, хоч я навіть не знав з чого почати. 

Врешті терпець самої Тіффані урявався і вона різко зупинилася і обернувшись до мене прямо запитала. 

– Тебе ж цікавить чи винен ти чи ні? – і цього разу очі її були серйозні. 

– Я…так Тіффані, – у мене не було шансу протистояти їй, тому нічого не залишилося як підтвердити. 

Вона схопила мене за руку і потягнула у перше ліпше кафе, навмання тикнувши у меню зайняли вільне місце. Після чого махнула рукою мовляв, тобі особливе запрошення потрібне. 

– Невже ти не будеш тягнути до останнього, – подивився на неї з деяким здивуванням. 

– Можемо посидіти мовчки, – відповіла вона тихо. 

– Ні, я хочу почути це зараз. Я був винен у твоїй смерті, нуно? 

Тесс, Асін, Еліс, і Лисиця. У сенсі Тіффані старша за Ші Йона? Ми щось не так зрозуміли…чи скільки їй насправді років. 

Вона зробила довгу театральну паузу, а тоді майже шепотом сказала

– Гадаєш ти був би зараз живий, якби це було правдою? – поцікавилася вона з погрозою і сама ж відповіла, – авжеж ні. 

Я здригнувся і спробував натягнути звичну усмішку. За ці роки я вже встигнув забути, що Тіффані не пробачає. Навіть, якщо на перший погляд вона схожа на Флаверлі. 

Та я як ніхто інший знав, що приховує така яскравість. 

– Радий, що ти не змінюєшся, нуно. 

– Гадаєш, якщо виглядаєш так? можеш звертатися до мене як заманеться? – зміряла вона мене пильним поглядом, а тоді розсміялася, – нехай, але це одноразова акція. 

А чи зустрінемося ми ще хоч раз? Мабуть, це наша перша і остання за весь час зустріч. Просто, якщо подумати часу пройшло настільки багато, що я не знаю чи ми маємо щось спільне. 

Навіть, якщо здається, що ми не змінилися. Навіть, якщо ми продовжуємо вдавати, наче найкращі друзі. 

Після того, що ми пережили більше не залишися таким як був. 

Тому що я на власні очі бачив кінець 23 випуску і чому він буквально мертвий. Але найгірше, що у той день я нічого не міг зробити і ніяк допомогти іншим. 

– То ж як я взагалі вижив? – поставив найголовніше питання. 

Ні важливіше, чому я прокинувся у день, коли ще взагалі не вступив у Академію Сновидінь. 

– Ти не пам'ятаєш? – щиро здивувалася Тіффані, – невже навіть жодних думок не виникає?