Розділ 20. Цього разу все правильно.

Я йшла в кабінет так, наче думала над тим, де ж поставити кому в реченні – стратити не можна помилувати. Настрій у мене був вбивати. І цього разу я нізащо не дозволю Томасу знову мене відіслати перороблювати. 

Хай лише спробує. Начувається тоді. 

Мої кроки відлунювали порожнім коридором і кожен стукіт надавав мені впевненості. 

Я відкрила двері і підійшовши до Томаса, який спокійно сидів за своїм ноутбуком, демонстративно поклала перед ним ескізи і сказала вдавано милим голосом. 

– Готово. 

– Гадаю в голові ти вже придумала безліч варіантів моєї смерті, – зовсім без страху відповів він і додав, – на чому цього разу зупинилася? 

– На отруєнні, – прошипіла я. 

– Я про роботу! – сказав він і швидко перестрибнув через парти опиняючись в самому кінці. 

– Ой вибач, саме вирвалося, – сказала я так, що він одразу зрозумів правдою це не було. 

Що ж інколи у нас траплялося і таке, але це лише справа стосувалася персонажів. Тільки за них ми готові були ледь не битися. Тому не дивно, що моїм наступним питанням було. 

– А ти? 

– Думав над тим щоб відправити тебе кудись в космос. Від гріха подалі, та й заразом натхнення б знайшла, – відказав він і мабуть це було справжньою причиною чому він втік. 

– Але ти й негідник, – не стрималася я і кинула у нього першим, що попалося під руки. 

– Це мій робочий ноутбук, – викрикнув Томас і згадавши, що в нас є магія полегшено видихнув, коли його зловив, – може мені втопити твій скетчбук? – поцікавився абсолютно серйозно. 

– Наче це вперше, – сказала, підіймаючи руки і оголошуючи про те що здаюся. 

Томас повільно підходив до мене, наче я якийсь дракон і спопелю його зараз на місці.

Він підходить ставить ноут і сідає поруч. 

– Може бути, – нарешті виголошує він і я щасливо всміхаюся. 

Невже ця каторга завершилася, от тільки далі не буде простіше і я добре про це знаю. Зате ескізи одобрені, то ж на декілька справ менше. 

– Але ж ти не думаєш злиняти? – запитав, змірявши мене пильним поглядом. 

– Ні, – приречено відповіла я. 

І залишилася допомагати Томасу завершити вже його роботу. Насправді мені подобається спостерігати за тим, як персонажі стають такими як мають бути в грі.

То ж час пролітає швидко. Залишилося лише надіслати матеріали і готово. Тепер варто чекати чи підійдуть наші персонажі вже керівництву гри, чи як ті люди правильно називаються. 

Серйозно, за весь час я так і не цікавилася, хто ж там йде над нами. 

Є там собі якісь люди, то хай собі й будуть я все одно з ними не комунікую. Хіба через Томаса. 

– Фін, ти ж не думаєш, що на цьому ти вільна? – запитав він з хитрим блиском в очах. 

– Нові персонажі, – одразу зрозуміла я. 

– Авжеж, – усміхнувся він, – потрібно буде дизайн для подруги гг і шпигуна лиходіїв, – коротко зазначив він. 

– Вони стануть парою? – запитала, і якщо мить назад я здавалася втомленою і роздратованою зараз я була готова знову з головою зануритися в роботу. 

Томас знизав плечима. 

– Не факт, але можливо. Щодо побажань в дизайні, цього разу усе цілком просто. Вони мають бути в твоєму улюбленому стилі, то ж цього разу тобі повна свобода дій, – і наче зі своєї звичної шкідливості він просто не міг не згадати слово через яке я стільки настраждалася. 

– Чудово, – натомість сказала я, наче нічого не сталося і зовсім не повівшись на провокацію я зібрала свої речі і попрощавшись з другом вже хотіла піти, але він зупинив. 

– Як пройшла твоя здибанка з хьоном? 

– Нормально, – сказала я, цього разу точно не знаючи як реагувати, – він ввічливий як завжди і веде себе наче чгг з дорам. 

Він підійняв руку і я зупинилася на порозі. Це жест в даному випадку означав прохання зачекати на нього. 

– Ти не виглядаєш надто щасливою, – сказав, порівнявшись зі мною після того як зібрав усі речі. 

Поверталися з Академії ми разом. 

– Наче не знаєш, що я завжди однакова. Не вигадуй я чудово провела час, – заперечила, бо зрозуміла, що прокололася. 

– Слухай, – сказав він аж надто серйозно, – якщо тебе щось турбує не тримай це в собі, можеш розповісти мені чи іншим. Та навіть в самого Ші Йона спитай, він тобі не відмовить, – підбадьорив він і я здивовано завмерла від того як швидко він все зрозумів. 

Я не стала запитувати чому, а просто наздогнала його, щоб разом йти з Академії. Час додому. 

 – І все ж…

– Томасе…

Сказали ми одночасно і замовкли. 

– Кажи перша…

– Ти перший…

Знову, і чому навіть тут мене переслідують кліше. Не сказати, що я їх не любила навпаки, вони були визначені і постійні. Але щось на кшталт цього інколи набридало. Я з очікуванням подивилася на Томаса, бо насправді сама не знала, що хотіла сказати. Це вирвалося само собою. 

– Якщо чесно я вже забув, що хотів сказати, – відповів поправляючи окуляри, хоч у цьому не було жодного сенсу. 

– А я мабуть про те, чи знаєте ви щось невідоме мені…і ще одне, чому ви раптом так добре почали ставитися до Ші Йона сонбе, ти навіть зійшов до того, щоб називати його просто хьон, – я стала прямо перед ним і йому точно не було куди втікати. 

– Принаймні до стінки не притискаєш як Брі – Реджі, – пробурмотів він. 

– Ми не в тих стосунках, – склала руки на грудях я. 

– Але ж ми друзі, – обурився він, – а вони були тоді в невизначених. 

– Томасе Моррейне договоришся! – викрикнула я і штовхнула його прямо вниз, – вдалого польоту, друже! – радісно розсміялася. 

– Цікаві у вас стосунки, нічого не скажеш, – почула знайомий голос і обернулася. 

Дивно, я була певна, що в Академії зараз нікого немає. 

– Ші Йоне сонбе, – мій тон одразу змінився на спокійний. 

– Ви точно не зустрічалися раніше? – поцікавився він дивлячись вниз. 

– Не жартуйте так, Ші Йоне сонбе, – відповіла, з докором.