Пролог

Цей день уже точно не міг бути гіршим. Від самого початку усе йшло так, наче Всесвіт відкрито знущався над нею. 

Потрібно було зрозуміти, що не варто нікуди йти ще коли через забутий телефон запізнилася на автобус і змушена була чекати ще з годину. 

А тепер і зовсім…авто, яке вона не побачила одразу міг забризкати її білий костюм. 

Дощу теж не мало бути. 

Вона спробувала уникнути цього та натомість послизнулася, ледь не втративши рівновагу. Ні, благаю тільки не це! Фіона заплющила очі. 

Та вона не впала. 

Хтось притримав її за талію, не дозволяючи зустрітися з асфальтом, і захистив її від авто. 

Повільно розплющила очі і завмерла від того, що це нагадало їй дорамну сцену. Одне з основних кліше, тільки найчастіше головний герой рятує героїню тоді, коли її збираються збити.  

Ох Боже, але ж це незнайомець і вона тепер почувалася винною, що тепер його одяг брудний. 

Хоча його одяг темний, то ж можливо це не так і страшно. 

– З вами усе гаразд? – запитав він з легкою усмішкою, проте англійською. 

Вона підвела на нього погляд, адже він усе ще притримував її, та й наче проти не була. У нього було волосся насиченого чорного відтінку і очі карі з золотим. 

– Так, – прошепотіла вона, вражено на нього дивлячись, – дякую, – ледь схилила голову і продовжила, –А ви?

– Яке полегшення, – цього разу фраза звучала корейською, після чого він знову перейшов на англійську звертаючись вже до мене, – Вам не варто за мене хвилюватися, – ввічливо відповів він і відпустивши її, коротко попрощався і пішов вулицею далі. 

А вона навіть номеру його не дізналася. 

Нічого не залишалося як йти у свій бік на зупинку і чекати маршрутку. На щастя, більше нічого не відбулося. 

Яка вірогідність, що вони взагалі могли зустрітися? 

На її думку, вона була рівна нулю. 

На її думку, це була звичайна зустріч і простий порятунок. Просто, може ж таке бути не тільки в дорамах. 

Але…Фіона завмерла посеред коридору Академії Сновидінь, і здивовано дивилася на вчорашнього незнайомця. 

Вона зробила крок ще один і ще, наче в транс впала. 

А тоді підійшла до нього і зробила те чого б в житті від себе не очікувала – запропонувала зустрічатися. 

Можливо те, що він студент їхньої Академії це знак. Або ж сама доля вирішила дати їй шанс. 

Тесс. Це все одно нерозумно. Хто так узагалі робить? 

– О це ж ви? – усміхнувся він, впізнавши її, – але ж ми навіть не знайомі? – здивувався він цьому дивному проханню. 

– Я – Фіона Корнієць, навчаюся на останньому курсі, а ви? – сама не очікуючи від себе такої сміливості сказала вона. 

– Ім Ші Йон, другий додатковий курс, – відповів він, дивлячись на неї уже з більшим зацікавленням. 

– Он як, то я можу називати вас, сонбе, – вона дещо лукаво примружилася, відчуваючи як напруга спадає. 

Вона знову сприймала цей світ нормально. Вікно біля якого вони стояли давало прохолоду, яка зараз їй дуже потрібно була. 

– Як вам завгодно, – відповів він

– То ж ви погоджуєтеся, сонбе? – вона підвела очі на нього дивлячись знизу вверх. 

Навіть попри свій не такий вже й низький ріст, як вона завжди гадала, він був трохи вищий. Давно вже не носила кросівки, але мабуть, потрібне буде почати, якщо вони почнуть зустрічатися. 

– Гаразд, ваша взяла, Фіоно шші, – погодився він зі своєю незмінною усмішкою. 

Вона знала, що це неправильно і дивно, та їй не хотілося втрачати, ані миттєвості на свої власні роздуми. Вона ж і справді зовсім не знає його, та й діяти так зовсім не в її характері. 

Але як то кажуть живемо лише один раз і навіщо жити потім про щось, шкодуючи. 

Тесс. Ну що розпочинаємо нову книгу? Всі на місці? 

Еліс. Я тут. 

Асін. Один момент. Налаштовую систему. 

Лисиця. Я є, але дай поспати. 

Тесс. Як ви думаєте, що мені мої читачі скажуть на те, що у цій книзі будуть дві мої парарельні версії і одна тінь. Особливо ті, хто взагалі не в темі.  

Еліс. Ну що поробиш, що в цій книзі скільки реальностей перетинаються. Але інше питання як ти з цим впораєшся? 

Асін. Отож ти точно впевнена, що усе гаразд? 

Тесс. Так. Однозначно.