Глава 15

Меліса

Я не знаю, що дає мені сили йти вперед. В голові набатом звучать слова Аеліти. Здається, що ця жінка єдина, яка була зі мною чесною в цьому світі.

А він знову мене обманув. Знову приховав правду. Вчергове я переконуюсь, що не можу вірити жодному його слову.

Але що можна було від нього очікувати? Від чоловіка, який викрав мене та проти волі тримав у своєму будинку з самого початку не можна було чекати чесності.

Серйозно? Ці рубіни, що я носила на зап’ясті, котрі так сильно просив мене одягнути на цей клятий концерт було згодою на шлюб? Він що головою вдарився?

 Але навіть не це змушує мене опустити руки. 

— Моя хороша, дозволь мені все пояснити, — чую стук у двері, а слідом і голос Рейнгарда. 

— Пояснити що?  — плескаю собі водою в обличчя для того, щоб хоч трішки охолонути. 

— Я облажався, визнаю.

Він проводить долонями по дереву і мене дивує, що я це чую. Виходити не хочеться. Бачити його теж. Але я розумію, що розмовляти в ресторані через двері в туалетну кімнату не найкраща ідея.

Не виходжу відразу. Даю собі час привести думки до ладу, набратись злості, а потім відкриваю двері, зустрічаючись з розгубленим та винуватим поглядом Рейнгарда. 

—  Я хочу додому.

— Люба…

— До твого дому, Рейнгарде. Відтягувати більше не вийде, тобі так не здається? — трясу перед його очима браслетом з рубінами.

Він погоджується. Бачу, що зовсім невпевнено чоловік веде мене за собою на вихід. Я повертаю голову до столика, за яким нас сиділо четверо. Вони спостерігають за нами. 

Я ловлю погляд Аеліти, сповнений жалю. Жінка співчуває мені. Бувши дружиною його друга все одно стає на мій бік. Може цей світ не такий вже й поганий? Може хоч жінки тут одна за одну горою стоять.

Спочатку мама Рейнгарда, тепер Аеліта. 

Підіймаю погляд на потилицю Рея. Здається, що він проковтнув палицю. Спина рівна, не згинається. Він йде вперед, не дозволяючи ні собі, ні мені зайвого кроку ступити. Ніби не я тут була викраденою та полоненою, а він.

Що там казав чоловік, істинна пара відразу закохається в ящера, як тільки побачить його в істинному образі? То в нас тоді проблема. Бо я не відчуваю до нього нічого, крім відрази. Пора це закінчувати, поки ситуація не стала гіршою.

До будинку ми не дістаємось. Я не в силах витримувати тишу, в якій ми перебували в автівці, тому хапаю його за лацкан піджака, змушуючи повернутись до мене в тому самому саду, що так мені сподобався.

—  Що відбувається, Рейнгарде? Хіба я давала тобі згоду на одруження?

—  Моя хороша, рано чи пізно ти все одно б вийшла за мене, —  знизує він плечима і впирається в мене поглядом. Я звожу брови до перенісся, утворюючи гладку, яка видає мої сумніви щодо його припущення.

—  І ти вирішив, що питати моєї думки вже не так важливо? —  підіймаю голос. Здається, що на мене нагряне істерика. Вона от, з-за рогу виглядає. Чекає свого часу, щоб знову стати зі мною одним цілим. 

—  Я пропонував тобі підписати шлюбний контракт,—  він розкидає руки, показуючи, що безсилий перед моїми словами, що вироком звучать для нього. —  Я кохаю тебе, Мелісо.  Я жити без тебе не зможу. Впаду. Згину, як тільки перестану бачити тебе.

—  Ти хворий, —  хитаю головою, роблячи крок назад, коли він так болюче тягнеться до моєї руки. Чоловік падає вниз, на коліна, опускаючи голову донизу. І я розумію, що це ще не все. —  Давай все обрубаємо. Знищимо прямо тут. Щоб ти перехворів, а я відпустила. Нам не бути разом. Не зможу. Не силою. Здається, ще мить і я тебе зненавиджу. Не зможу в очі тобі поглянути без ненависті. Ти такого хочеш? На таке “щасливе” життя поруч зі мною себе перечуєш? Відпусти мене Рею.

Солоні сльози течуть моїми щоками і я не намагаюсь їх зупинити. Не варто - це їхній час. Давно вже просились назовні, і от я даю їм волю.

—  Я не можу, —  шепоче Рей, не підіймаючи погляд на мене. —  Не можу тебе відпустити. Це не в моїх силах.

—  Що ти говориш? —  так само шепочу, але змушую його підняти погляд на мене. Як тільки мої очі з його зустрічаються  в перехресному бою я розумію, що те, що скаже чоловік остаточно зламає мене. Але я жадаю почути правду.

Жадаю хоч раз почути від нього цю кляту правду. 

—  Я мав сили лише привести тебе в цей світ. І кожен хто прийде сюди - не зможе покинути його. Таке вже прокляття лягає на наші плечі. Ніхто не може. Нікому досі не вдавалось.

Я відсахуюсь. Страшно.

Здається, ніби земля тріснула під ногами, затягуючи мене у свої глибини. І  я лечу, знаючи, що падати буде боляче, але лечу. Ніхто мене не схопить. Бо нікому мене рятувати. Навколо немає жодної людини, яка б хотіла мене захистити. 

Ніхто. Навіть я себе врятувати не зможу. 

—   Я не зможу повернутись у свій світ, коли місячний термін, який ти мені пообіцяв, пройде? —  перепитую, чи правильно я зрозуміла його слова. Від сліз не бачу світу. Неважливо цей світ чи мій, обидва приносять мені лише біль. Один, бо затягнув у свої тенета і не випускає,  а інший, бо не хоче прийняти дитя, яке в нього безжально викрали.