Глава 8

Меліса

Два тижні потому

— Поверни мене туди звідки забрав, — кричу йому, замахнувшись. — Негайно!

— Поклади  блендер туди, де він був, моя хороша, — він підійнявши руки догори, робить крок мені на зустріч, але я знову замахуюсь нещасним приладом, вже розуміючи, що користі з нього буде мало. 

— Повтори, що ти мені щойно сказав? Ще раз скажеш, моя хороша і він полетить тобі між очі,— ціджу кожне слово. 

А-а-а-а, щоб він полиняв і лусочки свої позбирати не міг ящір облізлий. Подумати тільки, як міг додуматись до подібного.

—  Я пропоную тобі шлюбний контракт.

— Який в біса контракт ненормальний? Я через два тижні покину ці землі. Що ти верзеш? Тобі не вийде мене обдурити, так і знай.

— Став би я пропонувати тобі контракт, якби хотів обманути, ну сама подумай, — саркастично бормоче слова собі ніс, але старається, зараза, щоб і я їх почула.

— Тоді для чого він? Я  не розумію, тебе! Ти пообіцяв мене повернути назад у мій світ.  Я поводжу себе як дівчинка-відмінниця. Слова тобі кривого не кажу,  а ти мені якийсь контракт під ніс сунеш.

  — Ти навіть не прочитала його, а вже свариш мене.

Та мені й читати не було необхідності. Йому все одно не можна довіряти. Всяким повзучим - віри немає. Я й досі тут під замком сиджу. Ні, Рей, звісно, намагається проводити зі мною час. Ми часто прогулюємось садом, який мені особливо подобається, але це не те. 

Це не те місце де б я хотіла опинитись…

— Бо в мене немає причин тобі довіряти, Рею, хіба ти за цей час і не зрозумів  цього?

— Мила моя, я ж бачу, що ти рвешся від мене за тисячу світів, аби лише не бути поруч. Це лише здається, що я товстолобий, а насправді я все розумію.

І такий все сумний голос лунає з того боку, де знаходився чоловік, що в мене самої серце щемити почало. Може дарма я до нього така упереджена? 

Може мені дійсно треба до нього придивитись. Ну ж не б’є він мене. Не скажу, що стала жертвою. Б то я його б’ю. То Рею, скоріш за все, доводиться терпіти мене. 

І ж бачу, що старається мені догодити.  То подарунки якісь принесе, то смаколики. Тиждень тому пропонував мій улюблений фільм подивитись. І де тільки мав знайти його? Їхній світ хоч і схожий до нашого, але все-таки творчість у нас різна.

Рей, як тільки запропонував ніби сам собою задоволений був, що така ідея прийшла йому до голови, але після мого запитання як ми це реалізовуватимемо - носа повісив. Наївний такий. 

Дурник. Мов дитина мала, яка постійно шукає схвалення дорослих. І ж бачила, що він часто зависав, коли дивився на мене. Правду кажучи, спочатку мене це лякало, бо ж мало що в нього в голові коїлось, а потім, коли зрозуміла, що нічого страшного в тих поглядах не було - звикла. Зараз вже сприймаю їх простіше.

Так, стоп! Це що таке? Я його виправдовую? У мене розвивається стокгольмський синдром?

Я що, стаю схожа на всіх тих дівчат, які відчувають співчуття до своїх викрадачів?

Божечки! Та цього бути не може. Чи може?

Я застигаю на місці, дивлячись широко розпахнутими очима на Рея, який не розуміє, що сталось за цю хвилину зі мною.

— Що? — підлітає до мене чоловік за лічені мілісекунди. — Що сталось? Тебе болить щось? Ну, не мовчи ж, Мелісо, скажи мені!

— Я…, — відмираю і кліпаю. — Ти щось підлив мені, так? Говори правду, я за неї не так сильно битиму тебе. Що зі мною коїться, вогнедишний ти шнурок?

Мені не можна йому співчувати. Він же вхопиться в це почуття і точно мене ніколи додому не поверне.  Що я потім тут робитиму? Житиму серед драконів, як та миша серед ворон?

— Про що ти говориш, моя хороша? Що ти вже встигла собі вигадати? Нічого я з тобою не робив.

— А чому це я тобі співчувати почала, якщо ти нічого зі мною не робив? Я не маю цього робити. Ти злочинець, а я замість того, щоб покарати - пожаліти тебе хочу.

Як тільки останні слова зриваються з моїх вуст, я бачу, як переможно розтягуються його губи. Ще насміхатись з мене надумав? Я легко б’ю його долонею по плечах, бо на більше  сил не вистачає. Його ж плечі, що брама у моїх батьків вдома - така ж непробивна. 

— Моя хороша, ти що нічого не слухала з того, що я казав тобі про драконів та їхні пари? — він бере моє обличчя собі у руки та припіднімає, так щоб не дати мені сховати очі.

— Здалась мені та інформація, — пирхаю.

— Ти просто звикаєш до мене, моя мила. Ти теж відчуваєш зв’язок.

— Ага, зараз і ти його відчуваєш. Це ти винен у всьому. Не потрапляй мені на очі, мінімум до ранку. Бачити тебе не хочу. Придумав же.

Рейнгард закочує очі, але обіймати мене не перестає, а навпаки його руки міцніше стискаються, щоправда, тепер на моїй талії, а носом він заривається в моє волосся.

— І що, навіть не глянеш на договір, який я тобі приніс? Не цікавить зовсім, що я хочу тобі запропонувати? Може я половину свого майна тобі подарувати хочу, га? Не думала про таке?