Глава 3

Рейнгард

— Чого ти тут сидиш, синку? — батьківська рука лягає мені на плече. — Чув ти знайшов нам невістку.

Його насмішка не заспокоює. Навпаки, ще більше змушує напружитись.

— Я знайшов свою істинну пару, тату. Не драконицю, але ж істинну, — підіймаю на нього розгублений погляд. Я вже й не сподівався її знайти. Скільки часу було витрачено на її пошуки. Скільком свахам-драконихам я заплатив кругленькі суми для того, аби вони знайшли мені її. І ось, нарешті вона в моїх лапах.

— І як відчуття? — він присідає поруч зі мною на сходах і дивиться на двері, за якими сховалась мама з Мелісою. Дивно, що їй дівчина довіряла. — Кров бурлить, еге ж? 

— Бурлить не те слово, — погоджуюсь з ним. —  Я її всього лише поцілував, але мені так голову запаморочило, ніби я ніколи жінки в житті  не бачив.

— Так, в мене теж так з твоєю матір’ю було,  — тямуще промовляє і знову постукує по плечі. — Але нащо ти вкрав її? 

Я повертаю свою голову в батьковий бік. Сумніваючись чи варто говорити йому, бо ж потім жартувати буде до скону. Але все-таки здаюсь і, з важким видихом, зізнаюсь.

— Та я не встиг їй і слова сказати, лише гукнув, коли видалась вдала нагода поговорити коли вона сама була, як Меліса зарядила мені між очі своєю сумкою. А в сумці ноутбук був, батьку. Думаєш вона так просто б погодилась піти зі мною? — я зараз виглядаю жалюгідно, знаю. Але коли на голову падає розуміння, що ти знайшов свою істинну пару -  тут вже не до вихвалянь. 

— Так сказав би, що в тебе великі статки, то може й побігла б у твої обійми, — припустив тато.

Дракони чутливі до питань, які стосуються трьох речей: перша - це діти, їх у нас дуже мало і народити спадкоємця можна, якщо пара істинна, друга -  розмах крил - ми почасту перебільшуємо коли про них говоримо. А третя -  статки, бо дракони оберігають своє золото, а якщо врахувати, що я зі знатного роду то оберігати мені таки є що.

— Вона? — здивовано підіймаю брови? 

— А хто ж?  Ти ще якихось дівчат сюди привів? — Тато оглядається, але в кімнаті лише ми вдвох. Казав же, що почне з мене насміхатись.

— Та мені і її однієї вистачить. Не говорив я їй про статки. Не хочу, щоб вона мене за них полюбила, — кручу головою, відкидаючи запропонований варіант, а для себе роблю помітку, що скористаюсь ним, якщо надія гаснутиме.

Батько підіймається на ноги й дивиться на мене згори вниз. Так він здається величніше. З ходу й не скажеш, що йому пішов вже двохсотий десяток. Я пізно в них з’явився, хоч вони й були істинними,  та все ж  і в них не виходило. Їм було по 170 коли я народився. Бажана дитина, довгоочікуваний онук. Дідусь не скупився на подарунки. Так, минаючи мого батька, мені відійшла у спадок левова частина акцій родинної компанії по здобуттю рубінів “Дракоруб”. 

Тато, образившись на діда, так і не доклав зусиль для того, аби після його смерті компанія процвітала. Натомість він підтримував мене у моїх починаннях, але завжди в тих моментах, коли дід не погоджувався з моєю думкою. І от тепер, навіть коли “Дракоруб” стала однією з найпрестижніших компаній в Араконії, а діда вже давно не було на цьому світі, батько все одно відмовився працювати разом зі мною.

Я будучи настільки зайнятий власною роботою й не задумувався над тим, що варто б було шукати свою пару, як то робили мої однолітки. Я ж старався зберегти та примножити родинне золото. 

Мені вдалось це зробити, компанія була на слуху, а пари я так і не мав. Приходячи додому, мене не зустрічав лагідний голос дружини та дзвінкий - моїх дітей. От тоді-то я й зрозумів наскільки я  був бідним... 

— А за те, що ти її викрав, думаєш вона на шию тобі кинеться? Так от тобі порада, від дорослого та битого мене. Не кинеться тобі дівчина на шию просто так, — батько знову кидає погляд на зачинені двері. — Твоя мати мене до сивини довела. Я з чорного дракона - став облізлим, з сірими прожилками. Це зараз ми живемо душа в душу, а в молоді роки вона з мене шкуру була готова зняти. Живцем.

— Ти не розповідав нічого подібного…

— А шмаркачам не треба знати те, що коїться між дорослими. Твоя мати заспокоїлась лише тоді, коли ми тебе зачали… — батько раптом замовкає, а потім, помітивши блиск у моїх очах, додає. — Це не інструкція. Так робити не треба. Я до того веду, що стосунки синку, це не легко. Те, що ти млієш від одного погляду на неї - одне діло, а заслужити, щоб і вона від тебе так мліла - це ще постаратись треба.

Ми замовкли. Я почув батькову настанову. Та й сам це знав. Легко мені  точно не буде. Не з Мелісою. Не після того, як викрав її зі звичного для неї світу. 

Але я не міг її залишити там. Далеко від мене. Навідуватись часто  я б не зміг, щоб залицятись до дівчини на її території. Переходи між світами вимагають великої втрати сили. Я після останнього переходу теж довго відходив. І лише відчуття, що моя пара поруч давали мені сили на відновлення.

— Я знаю, — важко зітхаю і підходжу до стіни за якою сховалась від мене моя дорогоцінна Меліса. 

Та заради однієї її ласкавої посмішки  я готовий увесь світ їй до ніг покласти. Так, знайомі ми з нею недовго. Але я пів року за нею спостерігав. Я знаю про всі її звички та вподобання. Я зможу завоювати її серце. Принаймні, сподіваюсь на це.