Епілог. Операція "Правнуки" завершена! Хто наступний?

З Щоденника Марії Острозької

Зі всього, що людина може мати на цьому світі, сім’я —  найважливіше. Вона є не лише невичерпним джерелом радості, а й причиною безперестанної відповідальності, сивих волосин та моїх позапланових візитів до кардіолога. Дякувати Богу, у своєму довгому житті я ніколи не боялася брати на себе відповідальність і робила все можливе й неможливе задля родини. Навіть те, про що їм самим краще не знати.

І ось Господь змилосердився й дозволив моїм старим очам нарешті побачити, як мій онук Андрій іде до вівтаря.

Оксана була просто дивовижною нареченою. У її очах було стільки ніжності, а в кожному русі — стільки жіночої грації, що Андрій дивився на неї не як на наречену, а як на єдине диво у цьому всесвіті. Ті погляди, якими вони обмінювалися біля вівтаря... Боже мій, у них було стільки пристрасті й щирого, неосяжного кохання, що в мене аж подих перехопило! А на людину мого поважного віку, між іншим, треба вже трохи зважати й не випробовувати так серце!)))

Моя душа вистрибувала з грудей від розчулення, коли я споглядала свого онучка поруч із дівчиною, яку... гм… для нього вибрала. Але краще не буду детально розписувати це в щоденнику, бо якщо хтось прочитає мої записи після смерті, ще подумає, ніби я провела аферу століття.

На жаль, діти — хоч якими б любими й виплеканими вони не були — часто бувають жахливо невдячними. Ти буквально на голові стоїш заради їхнього ж блага, вибудовуєш стратегії, як генеральний штаб, а вони ображаються й вдають з себе глибоко ображених мислителів. Так було й з Андрійком... Але ж усе це робилося виключно для його щастя!

І ось, наприкінці літа ми мали цей благословенний день. Коли Оксана й Андрій відповіли одне одному «так», їхні голоси забриніли такою глибиною, що навіть по моїх загартованих життям щоках побігла сльоза. Що то було за весілля! Описати важко — це треба було відчути. Це було неймовірно. Я абсолютно впевнена, що вони будуть безмежно щасливі, і вже зовсім скоро я притисну до грудей правнучку, на яку так довго чекаю.

А отже, я можу зі спокійною душею та чистою совістю переключитися на Сергійка.

Такий чудовий у мене хлопець! Але, як і його брати, він перебуває в абсолютному полоні своєї роботи. Жодної вільної хвилини, а що найгірше — цей романтичний бронепоїзд щиро переконаний, що кохання йому не потрібне! «У мене кар’єра, бабусю», — каже з таким серйозним виглядом, ніби він мінімум рятує планету від астероїда.

Що ж, пора підключати важку артилерію й брати справу у свої досвідчені руки.

Я довго про це міркувала і нарешті знайшла дівчину, яка стане просто ідеальним парою для нашого Сергія. Гадаю, щоб розтопити цей його запеклий кар’єрний лід і змусити серце калатати швидше, ніж графіки акцій, мені знадобиться трохи більше часу, ніж із Андрієм... Але, дякувати Богу, часу в мене зараз вистачає……

Що ж, хіба в мене…. знову не вийде?

Даю собі слово: до Різдва Сергій уже повним ходом плануватиме власний весільний костюм і шукатиме кільце з діамантом. На особливу вдячність від нього я знову не чекаю — доведеться трохи підштовхнути його в спину (а що робити, якщо ці дорослі внуки самі без бабусі й кохання знайти не здатні?).

О так... Бо найбільшим і найважливішим даром, який я маю від Бога, є зовсім не статки, гроші чи акції компаній. Мій головний статок — це моя родина. І я маю велику надію, що з часом ці мої ловеласи теж це зрозуміють….

Кожна любовна історія має свій особливий ритм: спочатку це тихий шепіт сумнівів, потім — пристрасний вибух почуттів, і, зрештою, глибока, як тихе море, впевненість у тому, що ви знайшли своїх. Андрій та Оксана пройшли свій шлях і виборювали своє щастя крок за кроком. Вони це заслужили.

Але історія родини Острозьких не закінчується на весільному марші. Вона лише набирає обертів. Поки в одному вікні горить світло новоспеченого сімейного затишку, в іншому — палає запеклий холод кар'єризму, який так прагне тепла.

Дякую, що пройшли цей шлях разом із героями. Перегорніть останню сторінку з посмішкою та легким серцем... і приготуйтеся, бо далі буде ще гарячіше.