Стаття про поцілунок

Дорога назад через нічне місто наповнювалася зовсім іншою, майже осяжною електрикою. Сергій усе частіше кидав погляди на годинник на приладовій панелі — стрілки невблаганно наближали час його від'їзду, а валіза в багажі все ще чекала на остаточні штрихи перед ранковим вильотом. Але думки чомусь геть не линули до документів чи літаків. Усе його єство, зазвичай холодне й залізобетонно виважене, зараз сканувало кожний рух дівчини на сусідньому сидінні. Місто за вікном розмивалося в спалахах ліхтарів та осінніх краплях, створюючи затишний, камерний кокон для них двох.

Коли кросовер плавно загальмував біля її будинку, Саша одразу потягнулася до ручки дверей, прагнучи якнайшвидше вирватися з цього напруженого простору. Але в ту ж хвилину її плечі здригнулися: на протилежному боці вулиці, зухвало блимаючи жовтими очима аварійки, завмерла знайома сіра іномарка.

— Та бляха... — тихо виламуючи пальці, видихнула вона, заплющивши очі. — Ці переслідування ніколи в житті не закінчуться. Мабуть, справді час наймати особисту охорону чи купувати перцевий балончик.

Сергій, який уже збирався поспіхом попрощатися через свій жорсткий графік, різко повернув до неї голову: — Що? Яку охорону? Про що ви говорите, Сашо? — Не зважайте... — відмахнулася вона, намагаючись сховати напад розгубленості за звичною маскою колючої гордості.

У Сергієві в ту ж секунду здетонувало щось первісне, владне. Прокинувся той самий адвокат і чоловік, який звик захищати своє — навіть якщо це «своє» ще кілька хвилин тому називало його кабінет нафталіновим. Він миттєво простежив за її поглядом, побачив фігуру колишнього, що саме вилазила з салону авто, і зрозумів усе без зайвих слів.

Ввімкнув усю свою природну харизму, холодну впевненість і бездоганні манери джентльмена, він м'яко мовив: — Олександро, я проведу вас до підїзду.

Саша аж остовпіла. В її каро-зелених очах застигло абсолютне здивування, а брови злетіли вгору. — Ви... серйозно знущаєтеся з мене? — Анітрохи, — серйозно, але з ледь помітною теплою іскоркою в погляді відповів він. — Вибачте, можливо, я не маю права втручатися... але я бачу того хлопця біля сірого седана. Я розумію, що це не моє діло, проте у вас явно немає ні сил, ні бажання влаштовувати з ним черговий цирк. Дозвольте мені просто побути вашим супроводом. Я все таки витягнув вас з дому, гаразд?

Усередині дівчини щось різко обірвалося. Уся її броня, вибудувана за місяці виснажливих переслідувань і самотужки пережитих стресів, розсипалася від однієї цієї спокійної, надійної фрази.

Він швидко вийшов із машини, обійшов капот, широко відчинив їй двері й подав сильну, теплу руку. Її пальці на мить потонули в його долоні, і по шкірі обох пробіг такий відчутний розряд струму, що обидва на секунду затамували подих.

Вони рушили до під'їзду під дрібним осіннім дощем. У цей же момент з темряви виринув колишній — розлючений, жестикулюючи і вигукуючи щось на кшталт: «Сашо, ти серйозно з цим старим хріном?! Ану підійди сюди!».

Сергій не зробив і зайвого руху, проте його постать випромінювала таку холоднокровну, небезпечну силу, що юнак зупинився за кілька кроків. Острозький повільно розгорнувся до нього, звівши брови, і просвердлив настільки важким, сповненим холодного презирства поглядом, що у того на півслові застряг крик у горлі. — Якісь проблеми, молодий чоловіче? — спокійним, але низьким і крижаним голосом адвоката запитав Сергій. — Якщо пан адвокат каже, що розмова закінчена, значить, вона закінчена. Завтра зранку я особисто передам усі матеріали щодо переслідування у відповідні органи. Бажаєте перевірити на практиці?

Хлопця ніби окропили окропом: кинувши оскаженілий погляд на Сашу, він різко зачинив двері своєї тачки, вдарив по гальмах і здав назад, зникнувши за рогом.

Піднявшись на ґанок під захисний козирок під'їзду, Саша зупинилася. Її серце шалено калатало десь у горлі, забиваючи стукіт дощу. Уся напруга цього божевільного дня, аромати кави й попкорну, палкі суперечки над архітектурними проєктами і цей неймовірний, кінематографічний прояв захисту з боку чоловіка, якого вона ще вчора вважала зверхнім снобом, злилися в один нестримний емоційний вибух.

Не даючи ані секунди на роздуми своїй зазвичай холодній логіці, запальна й непередбачувана Олександра вирішила поставити жирну, радикальну крапку у цьому дні. Вона різко обійняла Сергія за шию, притягнула до себе і просто поцілувала — прямо в губи, гаряче, рішуче й беззастережно, вкладаючи в цей поцілунок увесь накопичений за місяці біль, усю вдячність, усе роздратування і незрозуміле, п'янке тяжіння.

Це тривало лише кілька секунд, але світ навколо них наче вимкнувся.

Перш ніж остовпілий, приголомшений і повністю збитий з пантелику Острозький встиг хоч слово вимовити, підхопити ініціативу чи хоча б обійняти її у відповідь, вона різко відскочила назад, відімкнула магнітним ключем двері під'їзду і зникла в темряві коридору.

Сергій залишився стояти на ґанку під осіннім дощем — із шаленим гуркотом у власних грудях, розпаленими губами і мільйоном найгарячіших, нерозв'язних запитань, на які в його юридичному кодексі чомусь не було жодної готової статті.