Жужа

Жила собі одна жіночка. Вона була цілком самостійна, доросла, з неабияким почуттям гумору і, що особливо важливо, зі своїм власним баченням життєвого комфорту.
Мешкала вона у квартирі-студії разом із дорослим сином. Життя, загалом, складалося цілком пристойно: дах над головою був, холодильник працював, син дорослий, ніхто нікому особливо не заважав. Ну, принаймні, поки не приїжджали родичі.
А от тут починалася справжня квартирна геометрія. Бо студія - це, звичайно, чудово: кухня, вітальня і спальня в одному приміщенні. Тільки от додаткової спальні виробники чомусь не передбачили.
Тож коли приїжджала сестра чи хтось із рідних, доводилося згадувати стару добру туристичну технологію - спати на підлозі. Гість, звісно, дорогий, але паркет - він і в Африці паркет.
І ось одного ранку жіночка прокинулася з цілком конкретною думкою: скільки ж можна? XXI століття надворі! Людство освоює космос, штучний інтелект пише тексти, автомобілі самі паркуються, а в неї гості досі ночують на підлозі.
Ні, так більше не годиться! Треба придбати щось на кшталт розкладачки. Але не ту, пам'ятаєте, з нашого радянського минулого, з натягнутою тканиною, металевими трубками та пружинами, які зранку залишали на тілі карту місцевості. Хотілося чогось сучасного, компактного, зручного і, бажано, щоб після складання воно не нагадувало обладнання для польового військового шпиталю.
Отож, набралася наша героїня рішучості, заварила собі горнятко доброї кави, а синові поставила тарілку борщу. Щоб, не дай Боже, не відволікав від важливої справи своїми традиційними запитаннями: «Мамо, а що їсти?»
Син був забезпечений, мама - озброєна кавою, комп'ютер увімкнений. Можна було приступати до операції під кодовою назвою «Гість повинен спати по-людськи».
Всілася вона перед монітором і почала переглядати приватні оголошення. А там, як виявилося, справжній меблевий всесвіт! Розкладачки, ліжка, крісла-ліжка, дивани-трансформери та ще Бог знає - які конструкції, про існування яких вона раніше навіть не здогадувалася.
Оголошень було багато. Дуже багато! Як у добрій одеській газеті, а може, навіть більше. І що цікаво - кожне зі своєю родзинкою. Пропозиції траплялися на будь-який смак, гаманець і навіть на різний ступінь оптимізму.
Було там і ліжко за сто євро. Ціна начебто цілком пристойна, як для ліжка. Щоправда, у комплекті йшла ще й оренда квартири. Чи то ліжко було настільки цінним, що без квартири його не віддавали, чи квартира настільки потребувала ліжка. Цього оголошення вже не пояснювало. Ну, чисто Одеса!
І ось, серед усього цього меблевого достатку, наша жіночка нарешті побачила ЙОГО!

Саме те, що шукала! Гарне, цілком пристойне ліжко, та ще й безкоштовно. Так-так, абсолютно задарма! Ніяких ста євро, ніякої оренди квартири, жодних прихованих платежів. Єдине маленьке уточнення: приїхати треба самій і самій же його забрати.
Щоправда, вона ще трохи вагалася. Ну не могла вона повірити, що таке щастя може просто впасти з неба, та ще й безкоштовно. Тому вирішила поки не поспішати з радістю, а спочатку провітрити голову й трохи себе потішити. Сіла у свою Жужу - так вона лагідно називала свою тридверну Тойоту,  і поїхала до магазину за смаколиками для себе. Бо яка б там не була меблева революція, а маленькі жіночі радощі ніхто не скасовував.
Отож, блукала наша пані поміж магазинних полиць. Дивилася на шоколадки, на ціни, знову на шоколадки, потім на ціни. І що довше вона дивилася, то менше ці два поняття між собою узгоджувалися. Бажання поласувати чимось смачненьким було неабияким, але того, особливого, для душі, вона не знайшла.
Постояла, подумала і вирішила: а чому б не спекти  тортика самій? І дешевше, і душі приємніше, і, головне, ніхто не забороняє покласти крему стільки, скільки хочеться!
Тож до кошика вирушили яйця, борошно, масло, цукор та інші необхідні для кондитерського мистецтва складники. Не забула вона й про ванільний цукор.
   До речі, ванільний цукор я згадав не випадково. У хорошій літературі є такий принцип: якщо рушниця висить на стіні в першому акті, то в останньому вона повинна вистрілити. Отож, нехай поки що цей невеличкий пакетик ванільного цукру спокійно лежить собі серед придбаннь. Свою роль він ще зіграє.
І ось, із цими позитивно-солодкими думками, наша пані нарешті прийняла епохальне рішення: ліжко - беру!
Рішення було прийняте. Обговоренню не підлягало. Дістала телефон, знайшла номер, зазначений в оголошенні, і набрала його.
На тому кінці дроту відповіла теж жіночка. Словом, дві жінки, дві долі, два окремі господарства і одне безкоштовне ліжко, яке несподівано стало предметом неабиякого ажіотажу.
— Приїжджайте зараз! - повідомила власниця - Бо тут вже черга за ліжком. Хто перший приїде, того й ліжко. А хто не встиг - той запізнився!
Наша подруга  трохи насторожилася. Черга за безкоштовним ліжком? Це вже скидалося на якийсь меблевий ажіотаж часів дефіциту. Але найцікавіше було попереду.
— І ще хочу вас попередити, - продовжила співрозмовниця - Я сама жінка, статура в мене крихка, тож допомогти вам винести ліжечко я ніяк не зможу. Це питання вам доведеться вирішувати самостійно.
Ось тут, мабуть, варто було зробити невеличку паузу.

 

Отже, ліжко безкоштовне, черга за ним уже стоїть, часу на роздуми немає, а фізична підтримка з боку дарувальниці дорівнює абсолютному нулю.
Але наша подруга була не з тих, кого можна було збити з наміченого шляху. Жінка вона, як то кажуть, не слабкої сотні. Якщо вже щось вирішила, то все - хоч каміння з неба, хоч меблева криза, хоч черга охочих отримати безкоштовне ліжко. Рішення прийняте, курс прокладений, двигуни запущені. Наша пані була схожа на танк: якщо вже рушила до мети, то зупинити її міг хіба що кінець світу. Та й то не факт!
Уточнивши адресу, вона склала всі тортові інгредієнти в сумочку, а ванільний цукор чомусь поклала окремо, до кишені. І вирушила в дорогу.
Події, між іншим, відбувалися вже ввечері, після п'ятої години. На календарі жовтень, а це означає, що надворі давно запанувала темрява. Саме той час, коли нормальні люди вже повертаються додому, вечеряють і думають про затишок. Але в нашої героїні були інші плани. Її затишок, схоже, чекав на неї за вказаною адресою.
Приїхавши на місце, вона з'ясувала одну маленьку, але суттєву подробицю: ліжко треба було забирати аж із сьомого поверху!
Так-так, із сьомого поверху. Наче й не ліжко, а якесь чудо з сьомого неба. Залишалося тільки піднятися туди, домовитися з ним і якось спустити на землю.
Але для нашої пані це не проблема. Рішення прийняте, назад дороги немає. Вона ж не з тих, хто відступає перед якимось сьомим поверхом. Каміння з неба - то каміння з неба, а до мети вона іде!