Розділ 40.1 Зоряна

Зоряна

Дзвінок повторюється… короткий, нетерплячий. Орест кидає на мене погляд і, не чекаючи моєї реакції, йде до дверей. Я йду поруч, хоч у грудях стискається дивне відчуття… суміш тривоги й передчуття.

Коли він відчиняє, на порозі стоїть Уляна Петрівна.
— Бабусю?.. — здивовано каже Орест.

— А ти кого чекав? — відповідає вона з усмішкою, струшуючи з плечей краплі води. — Вітаю, онуче. Не дивися так, я ж не привид.

Її голос теплий, той самий, який одразу нагадує про дитинство. Я розгублено стою осторонь, поки Орест бере з її рук сумку. Вона переводить погляд на мене, і на її обличчі спершу з’являється легке здивування, але потім усмішка м’якшає.

— О, Зорянко? — каже вона, і перш ніж я встигаю щось відповісти, підходить і тепло обіймає мене. — Рада тебе знову бачити.

Її обійми щирі. Я розгублено усміхаюся, відчуваючи, як Орест за моєю спиною трохи напружується.

— Я теж рада вас бачити, — кажу, відступаючи на крок. — Уляно Петрівно.

— Ви так швидко поїхали, нічого не пояснили…

Орест усміхається, але в цій усмішці — і подив, і безпорадність.

— Бабусю, ти могла б хоча б подзвонити.

— Я ж подзвонила, — знизує вона плечима. — Стефі.

У цей момент із коридору лунають кроки, і з’являється Стефа у домашньому светрі, з розкуйовдженим волоссям і сонною посмішкою.

— Після нашої розмови я прилягла, а потім бабуся подзвонила, сказала, що хоче зайти, — каже вона, потираючи очі. — Я попередила охорону і… вибач, Оресте, забула подзвонити тобі.

— Усе гаразд, — зітхає він. — Просто несподівано.

Стефа знизує плечима:

— Ну хоч і несподівано, але приємно ж.

Уляна Петрівна роздивляється нас усіх по черзі, і в її погляді є щось уважне, досвідчене — те, що не можна обманути.

— Добре, коли дім живий, — каже вона, і в цих словах більше сенсу, ніж здається на перший погляд.

— Ми саме збиралися вечеряти, — кажу я, трохи отямившись. — Приєднуйтеся до нас.

— Та ні, я ж не хотіла заважати, — відмахується вона, але видно, що пропозиція її розчулила. — Ну гаразд, якщо ви наполягаєте, трошки посиджу.

Ми повертаємось до кухні. Орест допомагає їй, і я помічаю, як вона раз по раз кидає короткі, погляди в його бік. Не осудливі, радше уважні, ніби намагається зрозуміти, що відбувається. Вона нічого не питає, але відчуття, що вона читає між рядками, не залишає. Ми сідаємо за стіл. Уляна Петрівна дякує та дивиться на страви.

— Смачно пахне, — каже вона з посмішкою. — І, бачу, у вас усе якось по-домашньому.

— Стараємося, — відповідаю.

— Вірю, — вона переводить погляд на Ореста.

Стефа тихо сміється, обмінюється зі мною коротким поглядом — між нами вже з’явилася ця непомітна змова.

Уляна Петрівна легко влилася в атмосферу вечері. Спершу вона жваво розмовляла зі Стефою — розпитувала про книжки, які вона читає. Її голос був теплим, але в ньому відчувалася звичка керувати розмовою.
— Бачу, що тобі тут краще, ніж удома, — каже бабуся, коли Стефа бере ложку супу. — У тебе очі знову живі.

— Завдяки їм, — усміхається дівчина, киваючи на нас із Орестом.

Я посміхаюся, а Уляна Петрівна переводить на мене уважний, майже оцінювальний погляд.

Ми ще кілька хвилин говоримо про дрібниці — погоду, фільми, новий ресторан у центрі міста. Стефа сміється, потягується, позіхає.

— Я, мабуть, піду, — каже, підводячись. — Голова трохи болить, а йти у справах завтра з мішками під очима не хочу.

— Іди, доню, — лагідно каже Уляна Петрівна. — Гарних снів.

— Дякую, — Стефа цілує бабусю в щоку, кидає нам коротку усмішку й зникає у коридорі.

Двері до її кімнати зачиняються — і тиша стає помітнішою. Тепло вечері змінюється на щось інакше — тихе, але напружене.

— Ну що ж, — каже Уляна Петрівна, відставляючи чашку, — нарешті можна й поговорити серйозно.
Я відчуваю, як Орест трохи змінюється: плечі напружуються, погляд зосереджується. — Оресте, — починає вона, — я не можу не сказати: ти погарячкував. Із тим, що пішов із бізнесу. Ти ж стільки сил вклав. Це твоя справа, твій досвід.

📅 Дякую за увагу. Наступний розділ вийде у суботу❤❤❤