Розділ 30.1 Зоряна

Зоряна

Прокидаюся різко, наче мене хтось смикнув за руку. Серце гупає, у роті сухо, у голові ще звучить відлуння жаху. Сон був схожий на спогад… такий реалістичний, що на мить здається: я й досі там.

Але кінець у сні був інший… Гірший.

Я підхоплююся з ліжка, розгублено озираюся. Порожня кімната. Ореста немає. Перевіряю будиночок…

Холодок пробігає спиною, і в ту ж секунду я ловлю себе на думці: дивно, але без нього простір відчувається інакше. Наче не вистачає якоря. Я зціплюю пальці, змушуючи себе дихати рівніше. Це лише сон. Тільки сон…

Беру пляшку з водою.

Двері відчиняються, і я здригаюся так, що ледь не випускаю з рук пляшку.

— Це я, — чую знайомий голос. Орест заходить, тримаючи пакет. Його рухи спокійні, упевнені, ніби він тут, у цьому хаосі, єдиний, хто має план. — Я купив тобі новий телефон і відновив номер. Ти як?

— Жахіття наснилося… — приймаю пакет, сідаю на стілець. Руки ще тремтять, тож одразу ховаю їх. — Мені потрібен час, але я буду в нормі. Де ти був?

Він сідає навпроти. Усмішка — втомлена, але в ній є щось тепле:

— Розбирався з телефоном Стефи. Вона зняла товар чітко, і в кадр потрапили обличчя Олега та Лисенка. Це той, з яким ти зіткнулася, коли знайшла смартфон сестри, — він робить паузу, вдихає глибше. — Ще на одному фото був Рома… Потім я з’їздив за телефонами для тебе й для Стефи. Заїхав до неї. І повернувся сюди…

— Ти говорив із ним? — перебиваю, сама собі дивуючись, наскільки нетерпляче це звучить.

— З ким?

— З Романом.

— Так. Він запевняє, що взяв велику суму в борг у Олега. Каже, працював тільки з ним. Щоб віддати борг, він погодився владнати все щодо комплексу: де зберігати товар, як завозити й вивозити, також показав Олегу місця, де камери не працюють, — Орест нервово проводить рукою по волоссю. Я помічаю цей жест: у ньому втома й роздратування, і ще щось, чого він не показує словами. — Стефа знала про борг, але не знала про вимоги. Спершу думала, що це просто шантаж. Потім стала свідком розмови й знайшла товар. Вона зняла все на телефон… Чесно? Поки що не зрозуміло, чи причетний Рома до викрадення Стефи. Вона не пам’ятає усього.

— А чому він не звернувся до вас? До родини? — питаю тихо, хоча в голові це запитання вже пульсує кілька хвилин.

— Я не зрозумів цього… поки що. Думаю, справа не тільки в грошах.

— Як Стефанія?

— Вже краще. За кілька днів відновиться, а потім я заберу її додому.

— Це добре… — кажу й відчуваю, як від серця трохи відходить напруга.

Він дивиться на годинник. Рух спокійний, навіть звичний, але я відчуваю, що за цим криється поспіх.

— Слухай, нам треба збиратися. За годину виходимо на вечерю.

— Добре, — киваю й підводжуся.

Але на мить затримую погляд на ньому. Його втомлене обличчя, уважний, гострий погляд, у якому раптом з’являється м’якість, коли він зустрічає мої очі... Я повинна тримати дистанцію, аналізувати. Але всередині все тепер працює за іншим алгоритмом: поряд із ним страх здається менш гострим.

Починаю збиратися. Я довго обираю, що вдягнути. Усі речі здаються чужими, невідповідними ситуації. Зрештою обираю просту темну сукню, вона не кричить про себе, не викликає зайвої уваги. Але навіть так, дивлячись у дзеркало, я бачу: синці ще не зникли. Косметика приховує їх частково, проте я все одно відчуваю себе ніби під збільшувальним склом.

Орест вже чекає. Він у темному костюмі, зібраний, упевнений. Я ловлю себе на думці, що його присутність має дивний ефект: у моїй голові з’являється відчуття порядку, ніби він — той центр, навколо якого я можу триматися.

— Готова? — питає він.

— Так, — киваю, хоча в душі зовсім не так спокійно.

Нам швидко вдається дійти до ресторану. Ми входимо до великої зали. Стіл накритий бездоганно: столові прилади, вино у високих келихах, рівно складені серветки. Усе надто формально, надто офіційно… Орест вказує на наш столик, я одразу бачу дідуся й бабусю Ореста.

📅 Дякую за увагу до цієї історії. Наступний розділ вийде у суботу❤❤❤