Розділ 29.1 Орест

Орест

Вже пів години сиджу в лікарні, чекаю новини про Стефу. Час тягнеться, і я не можу відпустити думку: як усе могло зайти так далеко?

— Тримай, — чую хрипкий голос Зоряни. Вона простягає мені паперовий стаканчик. — Кава.

— Дякую, — відповідаю, приймаючи напій. Тепло обпікає долоню, але не зігріває зсередини. — Але не треба було. Лікар сказав, що тобі потрібно відпочити. Давай я тебе відвезу.

— Куди? — питає вона й відводить очі.

Я розумію: просити її залишитися після всього, що сталося, не маю права. Потрібно розібратись з цим до кінця… я не хочу, щоб із нею трапилося ще щось. Я мушу бути певен, що вона в безпеці.

— Якщо хочеш, я відвезу тебе додому. Вибач…

— Послухай, — вона видихає й дивиться мені просто у вічі. — Це не твоя вина, добре? Це я вирішила піти в ліс. Тільки мої дії привели мене до стану, у якому я зараз. І не треба обирати між тим, щоб лишитися зі Стефою, чи відвезти мене. Я теж хвилююся за неї…

— Як тільки вийде лікар, я тебе одразу відвезу.

— Ти ж не хотів розголосу. Я можу повернутися в готель.

— Я не хочу…

— Я обіцяла бути до вівторка, — перебиває вона, втомлено посміхаючись. — Лишилось усього кілька днів. Я витримаю. А зі Стефою… щось вигадаємо. Але її стан… косметикою не прикрити.

Мій погляд ковзає по її обличчю. Губи злегка припухли від удару, на щоці подряпина, під оком почервоніння. Лікар сказав, що Зоряні пощастило, шви не знадобилися. Але це «пощастило» ріже мене, як іржавий ніж.

— Вибач, — видихаю. Якби я її не втягнув у цей маскарад, вона була б у нормі зараз.

— Це не твоя вина. Ти прийшов вчасно, — каже вона. — Тобі вже дзвонили? Ви дізналися, чому Стефа потрапила в цю ситуацію?

Я втомлено потираю чоло. Відставляю каву. Вона заслуговує на правду.

— Так. Олег зізнався. Вони займалися контрабандою наркотиків. Комплекс був для них ідеальним прикриттям… — важко видихаю. — Рома заборгував їм гроші. Стефа випадково натрапила на товар, зняла на телефон докази. Рома проговорився Олегу, а потім Стефанія підслухала їхню розмову. Вони вирішили, що вона вже комусь передала інформацію. Але Стефа хотіла перевірити все ще раз… сама. У голові не вкладається: два дні… і все це під носом.

— А що вони хотіли зробити з нами? — її голос тремтить. Я сподівався, що цього питання не буде. — Він казав про «подорож»…

— Ти не входила в їх плани, проте вони вирішили продати не тільки наркотики а й…

— Нас? — перебиває вона. В її очах спалахує жах, вона стримує сльози.

— Вибач, — притягую її до себе, обіймаючи. Вона хапається пальцями за моє передпліччя, стискає міцно, наче тримається за землю.

— Але, — вона підіймає на мене погляд… я бачу блиск розпачу й розуміння. — Вони не могли робити це лише вдвох.

— Ти маєш рацію, — згоджуюся. — Але Олег бере всю провину на себе.

— А що з ним буде?

— Ми повідомили поліцію. Усі винні постануть перед судом. Мої знайомі пообіцяли зробити все тихо, без зайвого розголосу. Але є проблема… ми не знаємо, хто ще за цим стоїть. Тому я не хочу, щоб ти поверталась у комплекс.

— Навпаки, це може їх дезорієнтувати.

— А може налякати настільки, що вони спробують діяти швидше. Це небезпечно.

— Я обіцяю повідомляти про кожен свій крок. Ти ж хочеш їх спіймати. А твої родичі… вони нічого не знають?

— Ні. Поки що ні. Хіба що Рому викличуть. Але він не стане розголошувати інформацію відносно цієї ситуації. Я сам хочу з ним поговорити.

— Стефа казала, що коли підслуховувала, там була якась жінка…

— На жаль, Олег про це нічого не сказав.

Вона схиляє голову на моє плече. Я сильніше притискаю її до себе. У цю мить вона здається мені такою близькою, тендітною. І в мені підіймається бажання… просте й чисте: захищати її.

— Зоряно, дякую. Якби не ти… я не знаю, що було б зі Стефою.

— І тобі дякую. Ти встиг вчасно…

Я відчуваю, як її тіло здригається. Вона плаче. Емоції наздогнали її саме тепер, коли небезпека відступила.

— Все добре, — шепочу. — Я поруч.

📅 Я дуже вдячна всім за увагу, яку ви приділяєте цій книзі. Наступний розділ вийде в ніч із середи на четвер, 17 вересня. ❤❤❤