Розділ 7.1. Через ліжко до знань

/Зі щоденника Аріни Керейри/

Пробач, Патріку. Здається, я проговорилася. Кажуть, перше кохання найбожевільніше, ось і я останнім часом себе не впізнаю.

Керейра щось помітив. Він занадто часто розмірковує про владу, про шлюб і про тебе. Особливо про тебе.

Я хвилююся. Не наражайся, Патріку. Мій тато не дурень, він бачить усіх наскрізь. Зараз його турбує провал «Опальної принцеси», але скоро він позбудеться «варіанту номер сім» і повернеться до основного плану.

Бережи себе. Ти – єдине, що в мене є. Я захищатиму тебе до останнього.

І одного разу я зізнаюся тобі в почуттях. Обов’язково зізнаюся.

***

/Долінея/

Я кричала, поки не охрипла. Кликала на допомогу, погрожувала Ньепою, обіцяла розповісти про ядерний синтез… Марно. Мене не чули ні охоронці, ні лиходії, ні навіть Рік.

Він лежав нерухомо. Стискав моє зап’ястя як кліщами і не збирався прокидатись. Якби не втикані лезами рукавички, я б спробувала розтиснути його пальці, але калічитися не хотілось.

Крізь розбите вікно у вежу дув холодний вітер. Майже годину я куталася то в стягнуту з ліжка ковдру, то в перину, раділа черговому тимчасовому зникненню корони й роздумувала про те, що могло бути й гірше.

Ми живі, і це головне. Чи надовго – інше питання. Якщо Рік не щезне зі світанком, я зрозумію, що він таке. Не привид, це точно! І не людина, тут сумнівів нема.

Хіба що лускаті обладунки – місцевий аналог бронежилета, але варіант із чарівною істотою здавався вірогіднішим. Вони були дуже тонкі, і нехай гострота лусочок не викликала сумнівів (перевірена й оцінена на власному болісному досвіді), від кулі ця краса не захистила б.

Ще через годину я виявила, що клюю носом. Небезпечний настрій! Чого точно не варто робити, то це засинати біля такої собі гігантської терки. Притиснусь уві сні щокою до його грудей – залишуся без обличчя, захочу покласти кулак під голову – клинки з металевих рукавичок встромляться мені в горло, прилаштуюся поруч – моя власна корона повернеться в невідповідний момент і відрубає йому вухо.

Десь удалині закричав півень.

«Якщо я чую цього горлопана, чому мої крики ніхто не почув?» – я ущипнула себе за ніс, проганяючи сон.

Третя година ночі, ніяк не менше. Холод пронизував до кісток, але очі злипалися. Не найприємніший стан… Я немов занурювалась у в’язку безодню і одразу перелякано виринала, перевіряючи, чи на місці пальці.

– Якщо ти не принцеса, чому тебе заточили у вежі? – О пів на четверту Рік ненадовго отямився.

– Щоб я не винищила всіх драконів і шаєронів.

– Я пожартував. – Він усміхнувся тією щирою усмішкою, завдяки якій я вважала його безпечним ще в нашу першу зустріч.

– А я ні. Мене всі бояться… Крім тебе. Як ти? Повернись-но, подивлюсь, що з твоєю спиною.

– Уже розумієш мене? Хм, я не безнадійний.

– Мабуть. Не змінюй теми. І відпусти мою руку! Сидіти на підлозі не дуже зручно, знаєш?

Рік розтиснув пальці, неприязно оглянув небезпечні рукавиці.

– Тобі зовсім не цікаво, хто я?

– Ти той, у кого потрапила моя куля. – Я розгорнула біля нього перину. – Спробуй трохи посунутися, бо від підлоги тягне холодом.

– Шаєр Рікадор ріє Нордес, – він немов виплюнув це ім’я.

– Предок нинішнього шаєра, так? Не хвилюйся. Спадкоємець у тебе лайняний, вибач за правду, але у нього все життя попереду, коли-небудь олюдниться.

– Ніколи. Він справжній шаєр, а я… Безглузда містична дурня. Просто невдаха.

Я легенько підштовхнула його до перини, стежачи, щоб не наколотися на лусочки:

– Це він так вважає? Що за нісенітниці?! Ти був чудовим шаєром. Ну ж бо, перевернися!

– Я був слабаком, не гідним корони.

– Завтра я попрошу книгу з історії і переконаю тебе вагомими аргументами, а поки прийми той факт, що ти – мій герой. Швидко заберися з підлоги!

Рік дивився на мене, ніби не впізнаючи. Усміхався і мовчав. Не реагував на слабкі стусани і водночас не здавався вмираючим.

– Гей! Застудишся! Не впевнена, наскільки ти живий, але цей холод доконає навіть тисячолітню нежить.

Він тихо засміявся:

– Ти не маєш тут бути, принцесо. Таким, як ти, потрібно тепло.

– Твій родич-тезко вважає інакше. Будь людиною, Ріку! Дозволь тобі допомогти.

Зверталась я у простір – очі шаєра-предка заплющилися на слові «тезко».

Трохи зусиль плюс табурет – і він перекотився на бік. Тьмяне світло місяця не давало змоги нормально роздивитися поранення, але я бачила, що крові немає, проте золотиста луска сильно пошкоджена.

Вимикач не реагував, спроба з’єднати дроти провалилась. Я трохи постукала в замкнені двері, виявила, що лампочка розбита, поставила на підвіконня журнальний столик, щоб хоч трохи захиститися від вітру, і заштовхала Ріка на перину.