Згадую те, що вже давно забуте...

ЗГАДУЮ ТЕ, ЩО ВЖЕ ДАВНО ЗАБУТЕ...

Згадую те, що вже давно забуте
Під шум холодного жовтневого дощу –
Хай час щасливий той не повернути,
Та все ж душа відчує теплоту.
Лише на мить хвилюючий той спогад
Огорне пам'ять почуттям тремким,
Шляхом минулого я йду з тобою поряд…
До болю справжнім все здається і простим.
Чи ти змінився за роки розлуки?..
Чи ще смієшся труднощам в лице?..
Серце й душа чи не пізнали муки,
Хто по життю з тобою разом йде?
Якби мені тоді іще сказали,
Яка стіна навік розділить нас –
Я б не повірила, але б і не чекала
Що все владнається і щастя прийде час.
Я б не чекала, марно б не шукала
З тобою зустрічі на вулицях нічних…
Не захлиналася б сльозами й не благала,
Щоб ти прислухався до слів моїх.
Не так все сталося і сил не вистачало
На самоті гортати календар,
Мені завжди було тебе так мало:
Лише з тобою – вище рівня хмар.
Я не знайшла, а втім – і не шукала
Того, хто би позбавив твоїх чар…
В чиїх руках щось більше б відчувала,
Аніж палкий і швидкоплинний шал.
Я не забула, як ми готували
Одне для одного послання на картках –
Потім робили пташок паперових,
Й на простирадлах залишали, на подушках.
Пом'ялись крильця з ніжними словами,
Коли безтямно ми губились в почуттях –
Не зупиняючись, у очі заглядали
І сонця промінь вранці ковзав по тілах.
Карток нема й пташки всі розлетілись,
Слова прощання вмерли на вустах…
Мені для щастя спогади лишились,
А з почуттів залишився лиш страх.
Той дикий страх, що все ж колись я втрачу
Коханий образ, що у пам’яті живе –
Ось так прокинусь вранці і заплачу,
Бо не згадаю, не знайду його ніде.
Душу тоді мою огорне холод
Й туман сховає той єдиний шлях,
Яким ішла колись з тобою поряд…
Хоч і в уяві, хай і у думках.
Я б не змогла, якби й вдалося повернути
Страшний той день, коли померли почуття
Коли сказав, що разом нам не бути –
Мовчки піти без зайвих слів, сліз каяття.
…Згадую те, що так боюсь забути –
І знову душу огортає теплота,
Щасливі спогади вже не дадуть заснути
Й дощ за вікном, а по щоці біжить сльоза…

19.10.2018 Р.  Ш. Д.