Часові лабіринти

 Я ще раз подивилась на Деві, він лежав на моїх руках, я приклала вухо до його грудей та почула повільне серцебиття. В мене аж камінь з плеч впав, живий.

-Може у вас є вода?- спитала я, дивлячись на даму, при цьому згадавши декілька методів як приводити людину до тями.

-Ні, але ми неподалік живемо, давайте сходимо, як раз відпочинете.- мене з кожним разом все більше й більше дивувала дружелюбність людей у цих місцях світу, але це занадто дивно, ці дивні костюми так ще й безкорисна допомога, чи може вони попрохають чогось потім.

Думати було ніколи, я дивилась на Деві та розуміла, що інакшого виходу в мене немає. Самостійно я з ним не впораюсь. Тим паче про оплату цим людям будемо гадати потім, зараз головне щоб цей хлопець прокинувся.

-Тут треба два дома пройти, ми просто від друзів йдемо, полюбляємо гуляти з ними вранці.- сказав чоловік в костюмі.

Я озирнулася навкруги та зрозуміла, що тільки нещодавно встало сонце, бо почалась невеличка роса, чи може це просто дощ. Сонце сховалося за хмарами та майже не світило, але все було видно, тим паче що величезні ліхтарі, що стояли вздовж дороги, світили ніби помаранчевим кольором та не сліпили очі.

-Я без нього нікуди не піду.- це було перше, що я змогла промовити.

-Ніхто ж і не сперичається. Це твій чоловік?

Я вирішили проігнорувати це питання. Я піднялася з землі та взявши Деві за плечі навіть змогла його підняти, але за мить почала завалюватися назад. Щасти, мене підтримав чоловік, за що отримав незадоволений погляд дами. Я тримала його за талію та перекинувши його руку через шию, навіть почала йти. Його ноги, що терлись об доріжку дуже заважали, але я нічого не могла з цим зробити, він був вищий за мене та важчий. Я не знаю від куди я взяла стільки сил, але я все ж таки змогла дотягти його до будинку. Чоловік декілька разів пропонував мені свою допомогу, але я би ні за що не довірила йому цього голубоокого смуглявого хлопця. А вдруг його вкрадуть? Я поклала його на маленький диван та хутко побігла за водою, яку мені вже несла дама у пишному платі. Я попрохала в неї якусь тканину чи бінт та вона відразу дістала з шафи купу платків.

-А чому ви так дивно вдягнені? Звідки ви взагалі взяли цей одяг?- я озирнулась навкруги та на стіні побачила календар за 1787 рік, вони що, божевільні? Якщо так, то треба підіграти їм, вони зараз єдині, хто може допомогти, інші напевно просто сплять, а на вулиці знаходитися небезпечно, тільки но вбігли від купки скажених.

-Та це в мене брат сам виготовляє одежу, він живе в Америці й ось привіз мені нещодавно, а я ж не можу його ображати, тому ношу його одежу, навіть якщо не подобається. В ній зручно, але все ж таки люди часто дивно дивляться.

-А, ну звісно, як я відразу не здогадалась. Це й справді дуже незвично. Будьте обережні, в нас тут є люди, ну зовсім скажені, особливо що стосується зовнішнього вигляду, можуть і побити вашого чоловіка, а може й вас.

Я хитнула головою та почала прискати на Деві холодною водою. Коли побачила, що його очі починають тремтіти, то просто намочила ганчірку та поклала йому на лоб.

-Давайте я краще дам вам якесь своє плаття, а вашому чоловіку якийсь костюм Фредріха. Мене до речі Ганною звати, а вас?

-Мене Майа, а його Девідом звуть. Дякую за турботу, але все ж таки я дуже полюбляю свого брата, тому краще буду в його одежі.

Після цього Ганна залишила нас с Деві наодинці. Я сіла поруч з ним та тримаючи його а руку поклала голову на його серце, щоб точно знати, що він живий. Я лежала так десь годину, може більше, я зовсім втратила відчуття часу. Мене гнітило все, що було навкруги. Старі меблі, календар за 1787 рік, висловлювання дами про мій одяг, величезні ліхтарі на вулиці. Мої невгамовні думки відразу завершились, як тільки на мою голову хтось поклав руку. Я миттєво з силою підняла голову, але даремно, загрози ніщо не представляло, це був Деві.

-Привіт, як ти себе почуваєш?- я не змогла втримати посмішки, він прибрав ганчірку зі свого лоба та сів на дивані.

-Добре, виспався, а де ми?

-Це дуже складно пояснити, я сама нічого не розумію, я прокинулась, коли ми були на вулиці, потім зустріла двух дивних людей, які запропонували допомогу. Вони дуже дивно вдягнуті, та й подивись на меблі й не календар. Якщо ти нормально себе почуваєш, давай швидше підемо звідси?

По дверям хтось постукав та через секунду в кімнаті появився Фредріх з якимсь листом.

-Вам тут просили передати. Сказали терміново, тільки не розумію як вони здогадались, що ви тут.

-Дякую.

Я забрала у нього біло-жовтий конверт з темно-червоною стрічкою. "Люба Майа, я знаю, що ти шокована, але спробуй просто прийняти те, що заразпрочитаєш. Все що ти бачиш зараз, це правда. Не бійся та не намагайся втекти, я допоможу тобі, але не разраховуй на мене. Знайдіть всіх, кого загубили."

-Деві, це може якась маячня, але... на, краще прочитай.

Поки він читав, я помітила купу емоцій, що змінювали одна одну. Напевно я виглядала так само. Від перегляду зміни емоцій на обличчі тільки що прокинувшогося хлопця мене відволік голос Ганни з кухні.

-Йдіть пити чай.

-Та ні, дякуємо, нам вже йти час.- почала казати я паралельно показуючи на відчинене вікно.

-Ви обов'язково повинні спробувати цей чай, нам його батьки з Індії при...- з кожним словом я чула її все ближче та ближче.

Останнє слово ми вже не почули, так як біжали по вулиці, зато почули вибуха, ніби з якогось автамату. Деві схопив мене за руку та швидко завів з якийсь будинок.

-Пішли знайдемо наш будинок, я в принципі розумію де ми знаходимось.- сказала я та взявши його під руку повела у бік гір.

-А я бачив під горою є будиночок, може він і зараз тут є, зайдемо подивимось. Але озернись, природа стала ще дивовижнішою. Але люди трішки дивні.

-Ну а що ти хотів? Вони напевно нас бояться. Ми незрозуміло як вдягнені та ще й від чаю відмовляємось, да ми зранку посеред дороги лежали, я б теж у таких стріляла.