Глава 2

Глава 2

Еріка

Я не спала всю ніч.

Навіть не намагалася заснути по-справжньому. Просто лежала в темряві, втупившись у стелю і щоразу, коли десь у під’їзді клацали двері або ліфт зупинявся на нашому поверсі, серце здригалося в грудях.

Може, зараз? Може, це Влад? Може, зараз він напише? Ці питання раз за разом з’являлися в голові.

Я майже фізично відчувала, як рука сама тягнеться до телефона, що лежав поруч на подушці. Екран спалахував, я дивилася, а потім він знову гаснув.

Нічого. Жодного повідомлення, жодного пропущеного, жодного пояснення. Я чекала хоча б на щось. Навіть на коротке: «Еріко, нам треба поговорити». Чекала на дурне: «Не сердься». Навіть на його звичне: «Крихітко, ти не спиш?».

Але телефон вперто мовчав. І що довше тривала ця тиша, то більше вчорашня сцена біля під’їзду крутилася в моїй голові.

П’яний Влад, незнайома білявка та її рука на його плечі, а його рука в неї на шиї та те, як він здригнувся, почувши мій голос і навіть не подивився на мене.

Я перевернулася на бік і притиснула телефон до грудей. В голові було безліч запитань і всі вони починалися з одного слова:

Чому?

Чому він просто не подивився? Чому не сказав хоча б слово?

Я могла б зрозуміти багато чого, якби він просто поговорив зі мною, пояснив, сказав, хто вона, де вони були, чому він був п’яний, чому вона привезла його додому.

Я навіть готова була повірити в якусь абсолютно абсурдну історію аби тільки він її розповів, але Влад мовчав. І це мовчання було набагато гіршим за будь-яке пояснення.

Учора, після того, як вони піднялися на двадцять п’ятий, я ще довго сиділа біля будинку. Точніше - на холодній сходинці біля входу.

Бруно лежав поруч, поклавши морду мені на коліно і я машинально гладила його, раз за разом проводила долонею по м’якій шерсті, майже не відчуваючи її під пальцями.

Я могла піднятися, зайти в під’їзд, натиснути кнопку ліфта, піднятися на двадцять п’ятий поверх й відкрити двері ключем, який Влад сам же мені дав.

Проте, я навіть не знала, що саме хотіла там побачити. Можливо, навіть нічого, а можливо, саме тому й не пішла, бо десь глибоко всередині я боялася, що побачу щось, після чого вже не зможу переконати себе, що все це якось можна пояснити.

Тому я сиділа, хвилина за хвилиною прокручуючи в думках усі питання й намагаючись знайти бодай одне логічне пояснення.

Над містом давно опустилася ніч. Люди заходили до під’їзду, виходили з нього. Хтось говорив телефоном, хтось поспішав додому, хтось сміявся, а я просто сиділа.

І чекала сама не знаючи на що.

Можливо, що двері під’їзду знову відчиняться і в них з’явиться Влад. Можливо, що він підійде до мене красуючись своєю фірмовою ямочкою й скаже: «Крихітко, все не так, як ти думаєш». Але двері не відчинилися, принаймні не для нього.

Через майже годину з під’їзду вийшов Алекс. Він побачив мене в тому ж самому положенні, як я сіла з самого початку. Мабуть, все було написано на моєму обличчі, бо брат нічого не запитував. Він навіть нічого не сказав, не було навіть його: «Я ж казав».

Просто підійшов й подав руку зі словами:

- Ходімо.

Я підвелася й слідом Бруно теж хутко схопився з землі, ніби не міг дочекатися вже цього моменту.

Ми пішли додому і я щиро була вдячна Алексу за те, що він не став нічого питати. Може, він дійсно усе зрозумів й вирішив, що зараз мені не потрібні жодні слова.

Він просто був поруч. Саме в ту хвилину, коли це було найбільше потрібно. Якщо вранці він був більше опікуном для мене, то зараз - братом для сестри, опорою, на яку я могла зараз спертися.

Вдома він зробив мені м’ятний чай поки я сиділа на кухні. Обхопивши долонями теплу чашку, я дивилася, як від поверхні підіймається тонка біла пара.

- Випий, - промовив він майже пошепки.

Я кивнула й зробила перший ковток. Всередині обдало жаром й потім я випила ще один. М’ята залишала на язиці прохолодний присмак, але всередині все одно було гаряче. Я навіть не хотіла розбиратися від чого пече більше: він гарячого напою, чи від болю, що оселився в серці.

Алекс більше нічого не сказав, просто побажав на добраніч і пішов до своєї кімнати. Впевнена, що він не спав так само як і я, але, щоб хоч трохи заспокоїти його, я теж пішла у ліжко, вдаючи, що збираюся спати.

Як я й думала - сон до мене так і не прийшов.

Ні, я не плакала, не істерила, не розкидала речі по кімнаті й не кричала в подушку. Я просто лежала і мовчки боролася з порожнечею, яка повільно, сантиметр за сантиметром, розповзалася десь усередині.

Найгірше було навіть не те, що я побачила, а те, що я не розуміла. Я намагалася знайти логіку в поведінці Влада, перебирала в голові кожну деталь, його мовчання, алкоголь, жінку, її слова та його реакцію на мій голос. І щоразу приходила до одного й того самого місця.

До питання, на яке не мала відповіді: