Глава 1

Будь-яка частина твору не може бути скопійованою та опублікованою без письмової згоди автора!

РОЗДІЛ 1. КОЛИ БОЛИТЬ КОХАННЯ

Глава 1

Еріка

- Скоро буду, Алексе! Не змушуй мене ненавидіти тебе через твою гіперопіку. У свої двадцять п’ять я здатна сама вигуляти собаку. - Я скинула виклик і кілька секунд просто дивилася на екран телефона.

За годину моєї відсутності Алекс подзвонив тричі й це неймовірно дратувало.

Гіперопіка - це те слово, яке за сьогодні уже почало діяти мені на нерви.

Алекс, без попередження, повернувся з відрядження раніше, ніж планував. Без хоча б короткого повідомлення «я буду вдома такого-то числа». Він просто взяв і з’явився. І, звичайно ж, примудрився зробити це саме в той момент, коли ми з Владом найменше хотіли бачити його у своїй квартирі.

Точніше, у моїй.

Ну добре, у квартирі Алекса, але тимчасово вона і моя також. Хоча після цього ранку я вже сама не розуміла, яку квартиру вважати своєю і чи вона взагалі у мене є.

Алекс практично застав нас у ліжку і цього мені було достатньо, щоб досі хотілося провалитися крізь землю.

Але ж ні, моєму братові цього виявилося недостатньо. Після кількох секунд шоку, він влаштував мені цілу лекцію про довіру, про чоловіків, про те, що я повинна думати головою, про те, що Влад - його друг, а я - його сестра, і ця комбінація, на його думку, автоматично створює йому право нервувати.

А потім виявилося, що він ще й чув Влада під час телефонної розмови. Тієї самої, коли Влад зайшов до квартири й, не підозрюючи, що я розмовляю з Алексом, абсолютно спокійно сказав: «Крихітко, ти вдома?»

Я тоді мало не померла. Алекс, вочевидь, теж, тільки вже згодом, бо тепер, складаючи два плюс два, він зрозумів, що його гучний сусід зовсім не просто гучний сусід. Я тепер, здається, отримала не тільки брата-опікуна, а ще й брата-опікуна з чудово розвиненою уявою.

Я важко видихнула й засунула телефон у кишеню куртки.

- Бруно, ходімо. - Пес одразу підняв голову. - Так, так. Саме ти зараз мій єдиний союзник.

Бруно подивився на мене з таким виразом морди, ніби погоджувався з кожним моїм словом.

Ми вийшли на вулицю близько години тому й весь цей час блукали вуличками.

Повітря було прохолодним. Київ поступово змінював вечірній ритм на нічний. Машини все ще рухалися потоком, десь неподалік хтось голосно сміявся, у вікнах будинків одне за одним спалахували та гасли жовті квадрати світла.

Я йшла повільно, дозволяючи Бруно обнюхувати кожне дерево, кожен кущ і кожен підозрілий стовп, який, судячи з його поведінки, становив величезну важливість для собачої дипломатії.

Телефон у кишені здавався важчим, ніж зазвичай. Я знову дістала його.

Від Влада досі не було нічого.

Ми востаннє бачилися вранці, коли я випхала його зі свого балкона. Він був практично голий, не рахуючи сорочки, застебнутої на два ґудзики та однієї шкарпетки.

Здавалося б, нічого дивного немає в тому, що він зник на цілий день. Обставини можуть складатися по-різному, але після того, як ми почали зустрічатися, я вже встигла звикнути до його повідомлень: коротких, дурних, до тих, після яких я мимоволі усміхалася.

«Їла?».

«Не забудь парасольку».

«Я буду через двадцять хвилин».

«Вже встиг скучити».

А тепер - тиша.

Я відкрила наш чат й останнє моє повідомлення все ще висіло непрочитаним:

Еріка: «Він знає, що це був ти. Гадаю, тобі не уникнути від нього повчальної бесіди. Свою я вже пережила 😏»

Я тоді ще сміялася, коли це писала, але тепер було зовсім не до сміху - під повідомленням не було навіть звичного «прочитано».

Еріка: «Ти де?»

Подивилася на написане й набрала ще одне.

Еріка: «Все нормально?»

Я не хотіла виглядати нав’язливою, але цілий день відсутності Влада мене вже серйозно турбував. Хоча яка, до біса, нав’язливість, якщо ми зустрічаємося?

Я сама закотила очі.

- Господи, Еріко. Ти що, вже стала тією дівчиною, яка перевіряє телефон кожні п'ять хвилин?

Бруно озирнувся, подумавши, що я говорю до нього.

- Не дивись на мене так. - Він знову рушив уперед. - Я сама знаю, що це безглуздо.

Я сховала телефон, але через хвилину дістала його знову.

І знову побачила там аж нічого.

Після обіду я навіть ходила у квартиру Влада з надією зустріти його там. Проте, коли я відчинила двері своїм ключем, який Влад залишив мені напередодні, я зустрілася з моторошною та холодною порожнечею і безладом від ремонту. Його вдома не було.